Збільшити або зменшити шрифт тексту : Джордж Гордон Байрон
Вірші
.jpg)
Перекладач: Дмитро Паламарчук
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.- К.: Освіта., 1992.
Прощання з ньюстендським абатством
Навіщо ти зводиш чертог, сину крилатих днів?
Сьогодні ти дивишся зі своєї вежі,
та мине кілька років — налетить
вітер пустелі і завиє в твоїм спустілім дворі.
Оссіан
Свище вітер в твоїх, древній Ньюстенде, мурах,
Стала пусткою вже ти, оселе батьків.
Не троянди цвітуть,- по алейних бордюрах
Їх заглушує ліс кропиви й будяків.
Сплять у склепах давно смілі й горді барони,
Що водили васалів у землю святу.
Лиш під вітром мечі, ніби дзвін похоронний,
Б’ють у панцир важкий, по іржавім щиту.
Арфа Роберта більше синам Альбіона
Не запалить сердець до звитяг бойових,
Десь Джон Горістон спить біля веж Аскалона,
I його менестрель вже навіки затих.
Поль із Гюбертом теж під Крессі у долині
За вітчизну свою і за Едварда ліг.
Мої предки! Наш край пам’ята вас донині
I в літописах ваш славний подвиг зберіг.
Під знаменами Руперта бившися, браття
Всі чотири лягли в Марстон-Мурськім бою.
Вони кров’ю скріпили у битві завзятій
Королеві та Англії вірність свою.
Тіні славних, прощайте! Із рідного дому
Ваш нащадок іде. У чужій чужині
Сама згадка про вас, вашу честь, всім відому,
Додаватиме сил і відваги мені.
Нехай нині слізьми затуманені очі,-
Не зі страху вони: я ж лишаю свій дім.
Йду боротись, як ви, множить подвиги отчі,
I про вас не забуду я в краї чужім.
Ваша слава в нащадкові житиме завше,
Присягаю повік не зганьбити її.
Хочу жити, як ви, і, так само сконавши,
З вашим прахом змішати останки свої.
Спомин
Кінець! То був лиш сон. I враз
Блідих надій промінчик згас.
Щасливих мало днів прожито,
Світанок мій вкриває тьма,
I душу сковує зима.
Любов, надію вщент розбито.
Якби ж — і спомини. Якби-то!
Сердолік
Не блиском вабить він мене,
Не в барвах сила таємнича!
Він сяє скромно, мов ясне
Його дарителя обличчя.
Хай кпить із мене всяк пліткар,
I ганить дружбу безнастанно,
А я люблю цей скромний дар:
Мені ж його з любов’ю дано!
Злякавсь, що дару не прийму,
Й поник даритель головою,
Та я тоді сказав йому,
Що дар цей буде вік зі мною.
Лиш в руки взяв я дружби знак,
Засяла іскорка в кристалі,
Мов крапелька роси. Відтак
Мені і сльози любі стали.
Не визначався, друже, ти
Багатством, знатністю ніколи:
По квітку дружби треба йти
Не в пишний сад, а в дике поле.
В зела, що в лінощах зроста,
Краса і пахощі фальшиві,
А квітка над усі — проста,
Між диких скель, на голій ниві.
Сліпа фортуно, глянь згори,
Допоможи хоч раз природі —
I друг дістане всі дари,
Належні мудрості і вроді.
Якби ж прозріла ти, якби
В ту душу подивилась глибше,-
Всі б оддала йому скарби,
Нічого іншим не лишивши.
Хотів би жити знов у горах
Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип’ятий,
Що прагне скель і висоти,
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.
Дай утекти мені, талане,
На лано урвищ і горбів,
Забудь всі титули й кайдани,
Лакуз вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі,
Де стогне грізний океан,-
Верни в дитинства дні веселі,
Дай серцю відпочить од ран.
Я мало жив, та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт,-
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.
Кого любив — давно нема вже,
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним.
Хай інколи тамує келих
Скорботу й біль, нехай уста
Сміються між питців веселих,-
Я серцем завжди сирота.
Як слухать ляси разуразні
Не друзів і не ворогів,
Кого у тлум строкатий блазнів
Маєтність або сан привів!
Де ж друзів коло? Чом не склалась
Та приязнь вірна і свята?
Набрид мені вертепний галас
I втіх нещирих марнота.
А ти, о Жінко, світоч вроди,
Й тобі розрада і любов,
Та в серці в мене стільки льоду,
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства і облуди
Я б промінять на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.
Туди б, з незлобним серцем, в бурю,
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру,
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти,
В кочівлю сонця та орла!
Розстання
Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
I холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.
Ті роси до світу,-
Ті сльози між віт,-
Були мов приміта
Сьогоднішніх бід.
Ти слово зламала,
Про тебе в юрбі
Начувсь я не мало,
Улігши ганьбі.
Стоуста неслава
Про тебе гримить.
Як я нелукаво
Таку міг любить?
Тебе зневажає
Юрби поговір:
Не знає, що знаю
Тебе я надмір.
…Стрічались ми тайно —
Й печаль я таю.
Забула, звичайно,
Любов ти мою.
Якби в цім безслав’ї
Й зустрілися ми,
Тебе б привітав я
Мовчанням, слізьми.
Паломництво Чайльд Гарольда
(Уривок з поеми)
Прощай, прощай! Вже берег зник,
Лиш мріє далина.
I свист вітрів, і меви крик
Над відхланню луна.
Сідає сонце. Ми в той край
Мчимо серед стихій.
До завтра, сонця лик! Прощай!
Добраніч, краю мій!
По ночі знову ти зійдеш,
Народжуючи день.
Побачу небо, даль без меж,
Не Англію лишень.
I стане пусткою мій дім,
Жилий схолоне дух.
I лиш на пустирі глухім
Завиє пес — мій друг.
— О юний паже, що тобі?
Не бійся, не тремти.
Це шквал тебе ляка в плавбі
Чи змерз під штормом ти?
Не треба сліз. Наш корабель
Міцний і знає шлях,-
Він мчить між рифів і між скель,
Мов сокіл в небесах.
— Хай шторм реве, гуркоче грім,
Безодня хай кипить,-
Та ж, пане Чайльд, біда не в тім,
Не тим душа болить:
Я неньку, батька серед слуг
Покинув при дворі;
Тепер зі всіх — лиш ви мій друг
Та ще один — вгорі.
Благословив мене татусь,
Сумуючи лиш мить,
Матуся ж, доки не вернусь,
Все буде сльози лить.
— Мій любий хлопче, геть печаль,
А сльози — й поготів!
Я й сам би плакав, та, на жаль,
Вже серцем скам’янів.
Мій латнику, іди сюди,
Чого тремтиш отак?
Чи ти від моря ждеш біди,
Чи на вітрах закляк?
— Негода, пане, не ляка,
Стрічав я і біду,
Та вдома кинув я синка,
Дружину молоду.
Де замок ваш, озера й лан,
Вони живуть сумні,
Й на мене ждуть, кленуть талан
I плачуть день при дні.
— То правда, хлопче, та дарма,-
Печаль свою забудь!
Ось я один, то й жартома
Пускаюся у путь.
Жіночі сльози — лиш мана,
Облуди джерело:
Нагляне іншого вона,-
I сліз — як не було.
Не жаль минулого мені,
I море не страшить.
Нема у рідній стороні
За ким мені тужить.
Один! Один! Кругом вода,
Вода без краю й меж…
Ніхто мене там не згада,
I я — нікого теж.
Лиш пес завиє. А мине
В розлуці кілька літ,-
Він, вірний іншому, мене
Порве біля воріт.
Вперед, корабле мій, лети,
Морську глибінь долай!
Примчи у будь-які світи,
Але не в рідний край.
Вітання шлю морським валам,
А вдасться доплисти,-
Чужим вітання берегам!
О краю мій, прости!
Пісня грецьких повстанців
Сини Еллади, час!
Вставайте, рвіть кайдани.
Зве давня слава нас
I предки, гідні шани!
Хор:
Священну знявши зброю,
Вперед, сини, до бою,
За нами хай рікою
Тече ворожа кров.
Турецькі скиньте пута
Тиранів навісних,-
Хай Греція розкута
Зітре на порох їх.
Нехай хоробрі тіні
Героїв і вождів
В нащадках бачать нині
Елладу славних днів.
Грайте, сурми! Годі спати
Давні лицарі! В боях
Йдімте разом здобувати
Місто на семи горбах!
Спарто, Спарто, із руїни
В гніві правому зведись,
Бери в спільники Афіни,
Об’єднавшись, як колись.
Хай, мов живий, сьогодні
Веде нас у похід
Герой пісень народних —
Могутній Леонід.
Б’ючись за батьківщину
В міжгір’ї Фермопіл,
Він загатив тіснину
Валами перських тіл.
Спинив полки ворожі
Малий його загін,
Хоч сам, на лева схожий,
В крові загинув він.
Священну знявши зброю,
Вперед, сини, до бою,
За нами хай рікою
Тече ворожа кров.
Ода авторам білля проти машиноборців
Лорд Ельдон — чудово! Лорд Райдер — ще краще!
Аж он хто Британію може зцілить!
Ви ліками тими спроможні хіба ще
Страждань їй завдати і зрештою — вбить.
Оті нам ткачі, непокірна голота!
В ім’я милосердя — полегкості їм?
Їх — в зашморг усіх, на фабричні ворота,-
Так виправим хибу, покінчивши з тим.
Те нице поріддя, якому все — мало,
Чигає, мов пес промітний на чуже.
Повішавши всіх, аби шпуль не ламали,
Тим уряд і гроші, і хліб збереже.
Таж важче машину створить, ніж дитину,
Життя їх дешевше супроти панчіх.
А шибениць низка пожвавить картину,
Засвідчивши розквіт свободи для всіх.
Ну й добрі закони дали біднякам ми:
Вже двадцять іде на розправу полків,
Жандарми й поліція, всі — костолами,
За суддів — упадлива зграя катів.
Волав дехто з лордів: «За звичаєм давнім
Хай суд винуватців засудить!» Шкода!
Бо лорд Ліверпуль на те згоди не дав їм,
I чинять розправу тепер без суда.
Лиш вас не обходить усе це нітрохи,
Що ткач той без хліба,- а голод не брат!-
Що в нас над людину цінують панчохи
I трощать кістки за розбитий верстат.
Проте, як на мене, мудріше ми зробим
(I визнає»кожен найкращим цей лік),
Коли поламаєм хребти твердолобим,
Хто з голоду мрущих у зашморг волік.
Прощавай
Були вони друзі від юних днів,
Та дружбу зміїний язик отруїв,
I вірність на небі лиш можна зустріти,
I юність — марнота, й життя — лиш тягар,
I кривду від тих, кого любиш, терпіти —
Вже краще дістать божевілля у дар.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вже їм не зійтися після розлуки,
Щоб серця охололі звільнити від муки.
Вони — мов роз’єднані урвищем в скелях,-
Вкруг — море вороже та пасма хмар.
Але хай у цій водяній пустелі
Стояти судилось їм безліч літ,
Хай спека їх сушить, хай сковує лід —
На них від минулого лишиться слід.
Колдрідж. Крістабел
Прощавай! Я ждав розлуки.
Будь здорова. Назавжди!
Моє серце, повне муки,
Все прощає. Зла не жди.
Хай колись ти засипала
На цих грудях, та дарма!
Все зухвало на поталу
Нині кинула сама.
Глянь, чи в серці в мене мало
Давніх ніжності й тепла?
Як же ти його недбало
Так відкинути могла?
Хвалить світ тебе, що друга
Віддала на глум юрбі,
Та в хвалі отій — наруга
I тавро навік тобі.
Хай у мене вад немало,
Хай я вартий всіх доган,
Та не з рук, що обіймали,
Заслужив пекучих ран.
Хоч згаса чуття поволі,
Вщент розбите, все одно
Не розлучимо без болю
Серць, поєднаних давно!
Твоє змучене журбою,
Моє зранене щемить,
Бо ніколи вже з тобою
Не зустрітися й на мить.
Ці думки такі ж скорботні,
Як над мрущими слова.
Ми живем, проте, сьогодні —
Я вдівець, а ти вдова.
…Стане доня вимовляти
Слово «тато» вже сама,
Що їй скажеш — де той тато
I чому його нема?
Як, бува, простягши руки,
Обійма тебе дитя,
Знай: тим часом я од муки
Тут кляну своє життя.
А як в личеньку дитячім
Образ батька промайне,
Твоє серце, теж тремтячи,
Буде згадувать мене.
Хай діла мої негідні,
I пороків знаєш сто,
До моїх шаленств безодні
Не заглянув ще ніхто.
Станси до Августи
Коли доля мене ошукала
I зоря мого щастя зайшла,
Ти на вади мої не зважала
I суддею мені не була.
Ти знегоди моєї кайдани
Поділяла зі мною. Й любов,
Ті чуття, і не збутні, й жадані,
У єдиній тобі я знайшов.
I коли посилає природа
На прощання усмішку свою,
Знаю — щира її нагорода,
Бо в усмішці тебе впізнаю.
А зітнуться в шаленім двобої
Океанні вали й ураган,
То лиш тим і страшний, що з тобою
Розлучає мене океан.
Нехай вадиться скеля надії,
Хай уламки ідуть аж до дна,-
Мого духу біда не здоліє,
Своїм бранцем не зробить вона.
Бо не дамсь на зневагу і в горі,-
Я загибель волію скоріш.
Не схилити мене до покори,
Поки ти поруч мене стоїш.
Хоч ти роду людського, а мила,
Хоч ти й жінка, а вірна мені,
Хоч ти й люблена — тим не зловжила,
Хоч неславлена — чиста й в брехні.
Хоч ганьбили мене — не зреклась ти,
Хоч в розлуці — ми завжди разом.
Пісня для Луддитів
Як дешево хлопці за морем собі
Кров’ю добилися волі і права,-
Так ми не дамось ганьбі:
Воля чи смерть в боротьбі!
Геть королів! Тільки Луддові слава!
Коли натчемо полотна ми сувій,
Замість човника візьмемо зброю
I кинемось в бій,
Тиранів у виріб сповиємо свій,
Забарвивши саван рудою.
Хай кров, як і серце, давно в них гнилі,
Бо жили ворожі наповнені брудом,
Та сили в крові не малі,-
Від них забуя на землі
Те древо Свободи, посаджене Луддом.
Томасові Муру
Скоро в море невідоме
Понесе мене фрегат,
Але спершу, милий Томе,
Я за тебе випить рад.
Друзям шлю привіт сьогодні,
Гордий посміх — ворогам.
У розбурханій безодні
Я скорить себе не дам!
Хай там шторм, підводні скелі —
Все пройду, що б не було.
Заблудивши десь в пустелі,
Відшукаю джерело.
I як в ньому спраглі губи
Знайдуть краплю хоч одну,
Я за тебе її, любий,
Помираючи, ковтну.
А тим часом цю посуду
Вщерть наповнюймо вином!
Хай гаразд обом нам буде,
За твоє здоров’я, Том!
В день мого тридцятишестиліття
Вгамуйся серце. Вибив час.
Нікого нам не зворушить.
Нехай любов обходить нас,
Та нам — любить.
Пожовкли днів моїх листки,
Засох любові цвіт і плід.
Повзуть скорбота й хробаки
За мною вслід.
Немов вулкан той із жерла,
Жирущий пломінь в груди б’є,-
Та не світильник, то пала
Життя моє.
Минули дні тривог, надій,
Любові, ревнощів, жаги.
З кохання весь набуток мій —
То ланцюги.
Та геть ганебні ці думки!
Душе моя, гори лиш там,
Де Слава лаврові вінки
Сплітає нам.
О поле битви, зброї дзвін,
Що славить Грецію мою!
Вільніший я, ніж Спарти син,
Що ліг в бою!
Повстань! Еллади лине зов.
Зміцни свій дух! Не забувай,
Чия у тебе в жилах кров.
На бій рушай!
Притлум чуттів невчасних жар
І ниці пристрасті круши!
Хай вроди згубної пожар
Не йме душі!
Як шкода молодих років,
На жертву волі їх оддай!
До битви стати час наспів.
В борні сконай!
За волю в гордім цім краю
Борися всупір долі злій.
Знайди в бою і смерть свою,
I супокій!
Свежие комментарии