Loading...

Твір на тему : "Людина й природа в літературі"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Тему людини й природи розглядали багато письменників, і серед них мені хотілося б назвати Валентина Распутіна і його роман «Прощання із Запеклої». Природа в цьому добутку з’являється перед читачем у різних значеннях. Це й пейзаж, і художній символ загибелі, смерті, і виявлення сутності людини, людської природи; природа як хазяїн. Ці аспекти розуміння природи я й спробую розкрити. Пейзаж у повісті виявляє настрій кожного з героїв. Коли слухи про переселення жителів були ще неясними, неточними, то природа з’являється перед нами заспокійлива, ніжна, добра: «Жари на острові, посередині води, не буває; по вечорах, коли затихав вітерець і від нагрітої землі виходив теплий випар, така наступала навкруги благодать, такий спокій і мир… так усе здавалося міцним, вічним, що ні в що не вірилося – ні в переїзд, ні в затоплення, ні у розставання…
Наприкінці роману природа показується тривожної, затихає чекаючи чогось поганого, похмурого; такий же настрій був й у жителів, що залишилися, Матери: «Стояла глуха, суцільна тиша: не хлюпала вода, не доносило звичного шуму з перекату на недалекому верхньому зламі Ангари, не булькала самотнім випадковим цмоком із дна риба, не виникало, не пробивалося ніде довгого й мірного, в іншу пору доступного чуйному юшку, посвисту плину, мовчала земля – все навкруги здавалося заповнене м’якою, непроникною плоттю…» У романі картини природи виступають у ролі символів, які міняють своє значення залежно від розвитку сюжету й авторської ідеї. До таких символів можна віднести образ Ангари. На початку роману – це «могутня блискаюча теча», що котиться «із чистим, веселим передзвоном», наприкінці ж Ангара зовсім зникає, вона «загинула в кромішній тьмі туману». Еволюція цього символу невіддільна від еволюції жителів Матери: адже й вони живуть як у тумані: Павло на катері не може знайти своє рідне село, баби, що жили стільки років разом, не довідаються один одного. Потім дуже символічний туман, що опустився на Матеру. Такого густого туману не було вже давно, і він як би є символічним кінцем Матери, останній раз залишаючи її на самоті з її найстаршими жителями. Взагалі я хочу відзначити, що природа, по Распутіну, так чи інакше змінюється відповідно до змін у людському житті, і можна зробити справедливий висновок, що природа й людина мають у романі величезний вплив один на одного й існують неподільно.
Тепер я перейду до зображення природи як образа Хазяїна. Спочатку він описується як «маленький, ледве більше кішки, ні на якого іншого звіра не схожий звірок», якого «ніхто ніколи не бачив», але «він тут знав всіх і все, що походило з кінця в кінець і із краю в край на цієї окремої, водою оточеної й з води землі, що піднявся,». Однак він не є безсловесною істотою: його думки, його аналіз того, що відбувається відразу ж видають його призначення. З одного боку, це, безумовно, сам автор, що спостерігає за подіями як би з боку, заглядає вперед оповідання («Знав Хазяїн, що Петруха незабаром розпорядиться своєю хатою сам») і виносить його на суд читача через призму власного сприйняття. А з іншого боку, цей образ настільки гармонічний, що мимоволі напрошується його уособлення із самою природою, і через нього вона виражає своє відношення до всього що відбувається. Особливо чітко це видно в самому кінці добутку, коли «…у розкриті двері, як з порожнечі, понесло туман і почулося недалеке тужливе виття – то був прощальний голос Хазяїна»; природа в образі Хазяїна прощається із Запеклої, котра була їй так дорога й близька.
Нарешті, я підходжу до третього, самого, на мій погляд, важкого аспекту подання природи в зображенні Валентина Распутіна – природи, що виявляє природу людини. Ця тема є однієї з основних у всіх добутках письменника. В «Прощанні із Запеклої» він створив яскраві, колоритні образи, показавши в них всі сторони людського характеру. Це й безсоромність Петрухи, що, після того як підпалив свою хату, говорив, як «в останній момент прокинувся від диму в легенях і від жару у волоссі – волосся аж потріскували»; це й самобутність «чужинця» Богодула, і духовна сила баби Дар’ї, що сама прибирає свою хату, прощається з нею, зі своїм минулим життям; вона виконує споконвічний обряд: «…її як і раніше не залишало світлий настрій, що береться, коли чудився, що хтось за нею постійно стежить, хтось нею керує»; це й недитяча серйозність мовчазного Коли, ще зовсім маленького хлопчика, що, однаково, уже встиг довідатися життя. Автор нерідко «вивертає» своїх героїв навиворіт, показуючи самі таємні куточки їхньої душі. І я думаю, що Валентина Распутіна можна сміло назвати знавцем природи людини й письменником драматичного часу, совістю свого народу.