Розкриття сутності самодержавного ладу в поемі "Сон"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Бодай кати їх постинали, 

Отих царів, катів людських. 

Т. Шевченко. Царі 

Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка — він їде в Україну, де не був майже п'ятнадцять років. 

Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам'яті Тараса Григоровича. Йому ввижалися широкі поля, могутній Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. Але побачив поет замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуйне серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, свої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 році першу в українській літературі сатиричну поему "Сон". 

Уже авторський підзаголовок поеми — комедія — визначає її жанрову особливість і підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що само існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та "сну" народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле. 

Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання. Але, на жаль, не всі сучасники поета розуміли це, і він намагався розбудити в їх почуття ненависті до пануючої антинародної верхівки суспільства. 

У пролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст дуже прозорий. З іронією описуючи суспільство, в якому плоди праці одних використовують інші, Шевченко пише: 

У всякого своя доля 

І свій шлях широкий: 

Той мурує, той руйнує, 

Той неситим оком 

За край світа зазирає, — 

Чи нема країни, 

Щоб загарбать і з собою 

Взять у домовину. 

У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває автор псевдопатріотизм царя та магнатів: 

А той, щедрий та розкошний, 

Все храми мурує; 

Та отечество так любить, 

Так за ним бідкує, 

Так із його, сердешного, 

Кров, як воду, точить!.. 

Разом з тим Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які мовчать собі, "...витріщивши очі! Як ягнята", думаючи, "може, так і треба". 

Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про "рай" у селах України: 

Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, 

Латану свитину з каліки знімають. 

З шкурою знімають, бо нічим обуть 

Княжат недорослих; а он розпинають 

Вдову за подушне, а сина кують, 

Єдиного сина, єдину дитину, 

Єдину надію! в військо оддають! 

Бо його, бач, трохи! а онде під тином 

Опухла дитина, голоднее мре, 

А мати пшеницю на панщині жне. 

Отже, змальовуючи образи, каліки, вдови, сина-рекрута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-розпусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків не рай, а справжнє пекло. Звертаючись до образу покритки, поет показує аморальність кріпосницького устрою, де пан може продавати кріпаків, топтати людську гідність жінки-селянки: 

То покритка, попідтинню 

З байстрям шкандибає, 

Батько й мати одцурались, 

Й чужі не приймають! 

Старці навіть цураються! 

А панич не знає, 

З двадцятою, недоліток, 

Душі пропиває! 

Не знайшовши "раю" в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір — далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій "людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги". Але це помилкове враження... "Загули кайдани під землею". То стогнуть народи — жертви самодержавної Російської імперії, які: 

В кайдани закуті. 

Із нор золото виносять, 

Щоб пельку залити 

Неситому!.. 

Влучним епітетом "неситий" Шевченко характеризує російського самодержця Миколу І, якого поет ненавидів з особливою силою й гостротою, справедливо вважаючи царя першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України. 

На противагу образу "неситого" поет створює "серед холоду, ридань, снігів, гніту" зігріту безмежною любов'ю постать революціонера: 

В кайдани убраний 

Цар всесвітній! Цар волі, цар 

Штемпом увінчаний! 

Цей образ сміливого борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім'я вільного майбутнього народу. 

У ліричному звертанні до засланця-революціонера Тарас Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей: 

А де ж твої думи, рожевії квіти, 

Доглядані, смілі, викохані діти, 

Кому ти їх, друже, кому передав? 

Чи, може, навіки в серці поховав? 

О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! 

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! 

Таким чином, картаючи самодержавство, Шевченко не випадково змальовує Сибір. Сибірська каторга займала важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних противників. З історії відомо, що останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський був засланий на Соловки, у Сибір — його суддя Головатий, а також Устим Кармелюк, декабристи та всі волелюбці, борці з самодержавством. І як би не лякали поміщики і цар Сибіром, каторгою, мукою, народ не скорявся, а найкращі його представники відважно боролися за краще життя. 

Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. 

Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає нищівну характеристику тогочасній владі: 

...аж ось і сам, 

Високий, сердитий, 

Виступає; обок його 

Цариця небога, 

Мов опеньок засушений, 

Тонка, довгонога, 

Та ще на лихо, сердешна, 

Хита головою... 

Цар цвенькає; 

А диво-цариця, 

Мов та чапля меж птахами, 

Скаче, бадьориться. 

Тут ми бачимо і панів гладких: 

За богами — панства, панства 

В серебрі та златі! 

Мов кабани годовані — 

Пикаті, пузаті!.. 

Поет розвінчує їх і в етико-соціальному плані. Це блюдолизи, кар'єристи, які: "Аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих". Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар "вдарять або дулю благоволять дати", а для них — це свято. Пишні, бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці. 

Далі, в алегоричній картині "генерального мордобитія" Тарас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою: 

Дивлюсь, цар підходить 

До найстаршого... тав пику 

Його як затопить!.. 

Облизався неборака 

Та меншого в пузо — 

Аж загуло!., а той собі 

Ще меншого туза 

Межи плечі; той меншого, 

А менший малого, 

А той дрібних... 

Отже, кулак — символ деспотизму російського самодержавства. 

Ще виразніше примарна сила самодержавства розкривається в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-"медведиком". Без будь-якої причини цар "як крикне на самих пузатих", і вони, мов у казці, зникли один за одним, а "медведик" перетворився в жалюгідне кошеня: 

Дивлюся я, що дальш буде, 

Що буде робити 

Мій медведик! Стоїть собі, 

Голову понурив 

Сіромаха. Де ж ділася 

Медвежа натура? 

Мов кошеня, такий чудний. 

Я аж засміявся. 

Автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити — до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників. 

Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі: 

Це той Первий, що розпинав 

Нашу Україну, 

А Вторая доконала 

Вдову сиротину 

Кати! кати! людоїди! 

Наїлись обоє, 

Накралися... 

Не може пробачити поет Петрові І його облудної політики, коли самодержець зігнав українських козаків на будівництво Петербурга: 

О царю поганий, 

Царю проклятий,лукавий, 

Аспиде неситий! 

Що ти зробив з козаками? 

Болота засипав 

Благородними костями; 

Поставив столицю 

На їх трупах катованих! 

З вини Петра І загинув і дорогий серцю поета страдник — гетьман Павло Полуботок. Цей видатний син України все життя боровся проти колоніальної політики царату, за відокремлення рідного краю від Росії та відновлення гетьманства. За наказом Петра І він був ув'язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер, катований і морений голодом: 

І в темній темниці 

Мене, вольного гетьмана, 

Голодом замучив 

У кайданах. 

Отже, у своїй сатиричній поемі Тарас Григорович Шевченко підкреслив, що самодержавний устрій уже давно пережив себе і страшною руїною тримається лише на солдатських багнетах, придушуючи все живе й прогресивне. 

Поема "Сон" стала першим в українській літературі твором політичної сатири. Вона викривала і засуджувала мораль паразитизму й вірнопідданства, пробуджувала національну самосвідомість і почуття людської гідності українського народу. 
Loading...
 
ПІДВАЛ САЙТУ