Loading...

Твір-міркування по романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
А, вірно, вона існувала й, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні. М. Ю. Лермонтов. Герой нашого часу. «Герой нашого часу» - перший російський реалістичний психологічний роман у прозі. У романі піднімається злободенна проблема: чому розумні й енергійні люди не знаходять застосування своїм незвичайним здатностям і «в’януть без боротьби» на самому початку життєвого поприща? На це питання Лермонтов відповідає історією життя Печоріна, парубка, що належить до покоління 30-х років XIX в. В образі Печоріна автор представив художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття. У передмові до «Журналу Печоріна» Лермонтов пише: «Історія душі людської, хоча б самої дрібної душі, чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу!» Таке ідейне завдання автора обумовило й своєрідну побудову роману. Особливістю його є порушення хронологічної послідовності подій. Роман складається з п’яти частин, п’яти повістей, що мають кожна свій жанр, свій сюжет і свій заголовок. Тільки основний герой поєднує всі ці повісті в щось цільне, у єдиний роман.
Особливе місце в романі займають останні три повісті - це історія життя Печоріна, написана їм самим. Ця історія представлена у вигляді щоденника («Князівна Мері»), а також і у формі записок, які герой склав уже через деякий час. Лермонтов підкреслює, що сповідь Печоріна цілком щира, що він (Печорін) був строгим суддею самому собі й «нещадно виставляв назовні власні слабості й пороки». Печорін - «зайва людина». Поводження його незрозуміло навколишнім, тому що в них звичайна, розповсюджена у дворянському суспільстві точка зору на життя. При всій різниці зовнішнього вигляду й розходження характерів і Онєгін з роману А. С. Пушкіна, і герой комедії А. С. Грибоєдова «Горі від розуму» - Шацький, і лермонтовський Печорін належать до типу «зайвих людей», тобто таких людей, для яких у навколишнім їхньому суспільстві не перебувало ні місця, ні справи. Бєлінський сказав про Печоріна: «Це Онєгін нашого часу, герой нашого часу. Відмінність їхніх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою». Герцен теж назвав Печоріна «молодшим братом Онєгіна».
У чому ж подібність між Печоріним і Онєгіним? Обоє вони - представники вищого світського суспільства. Багато загального в історії їхньої молодості: спочатку та ж погоня за світськими задоволеннями, потім те ж розчарування в них, та ж спроба зайнятися наукою, читанням книг і охолодження до них, та ж володіє ними нудьга. Так само, як і Онєгін, Печорін коштує по інтелектуальному рівні вище навколишньої його дворянського середовища. Обоє вони є типовими представниками мислячих людей свого часу, що критично ставляться до життя й людей. Але на цьому подібність закінчується. Печорін - інший, чим Онєгін, людина по своєму духовному складі, вона живе в інших соціально-політичних умовах. Онєгін жив в 20-і роки, до повстання декабристів, у пору суспільно-політичного пожвавлення. Печорін - людина 30-х років, часу розгулу реакції, коли декабристи були розгромлені, а революційні демократи як суспільна сила ще не заявили про себе. Онєгін міг піти до декабристів (що й думав показати Пушкіна в десятому розділі роману), Печорін був позбавлений такої можливості. От чому Бєлінський сказав, що «Онєгін нудьгує, Печорін глибоко страждає». Положення Печоріна тим трагічне, що він по натурі своєї й глибше Онєгіна.
Ця обдарованість проявляється в глибокому розумі, сильних страстях і сталевій волі Печоріна. Гострий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, про життя, критично ставитися й до себе самому. Характеристики, що дають їм людям, точні й мітки. Серце Печоріна здатне глибоко й сильно почувати, хоча зовні він тримається спокійно, тому що «повнота й глибина почуттів і думок не допускає скажених поривів».
Печорін - сильна, вольова натура, що жадає діяльності. Але при всій своїй обдарованості й багатстві духовних сил він, по його власному справедливому визначенню, - «моральний каліка». Його характер і все його поводження відрізняються крайньою суперечливістю.
Ця суперечливість чітко позначається вже в його зовнішності, що відбиває, як і у всіх людей, внутрішній вигляд людини. Малюючи портрет Печоріна, автор наполегливо підкреслює чудності свого героя. Ока Печоріна «не сміялися, коли він сміявся». Лермонтов говорить: «Це ознака або зла вдача, або глибокого, постійного смутку!»
«Погляд його - нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання й міг би здаватися зухвалим, якби не був настільки байдужо-спокійний». Хода Печоріна «була недбала й ледача, але я помітив, що він не розмахував руками, - вірна ознака деякої скритності характеру». З одного боку, у Печоріна «міцне додавання», з іншого боку - «нервова слабість». Печоріну біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче»,
Максим Максимович теж дивувався чудностям Печоріна, протиріччям у його характері: «У дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться, - а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнею стукне, він здригнеться й побіліє, а при мені ходив на кабана один на один!».
Ця суперечливість Печоріна й розкривається в романі з усією повнотою, виявляючи, по визначенню Лермонтова, «хвороба» покоління того часу. «Ціле моє життя, - указує сам Печорін, - був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». У чому ж вони проявляються? По-перше, у його відношенні до життя. З одного боку, Печорін - скептик, розчарований людина, що живе із цікавості, а з іншого боку, у ньому величезна спрага життя й діяльності. По-друге, у ньому бореться безстрасність із вимогами почуття: «Я давно вуж живу не серцем, а головою. Я зважую свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі». Але в Печоріна гаряче серце, здатне розуміти й любити природу. Від зіткнення з нею, «яка би прикрість не лежала на серце, - говорить він, - яке би занепокоєння не млоїло думку, усе у хвилину розсіється, на душі стане легко».
Протиріччя в натурі Печоріна позначаються й у його відношенні до жінок. Своя увага до жінок, бажання домогтися їхньої любові він сам пояснює потребою свого честолюбства, що, по його визначенню, «є не що інше, як спрага влади, а перше моє задоволення, - говорить він далі, - підкоряти моїй волі все, що мене оточує: збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху - чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади?» Але Печорін не безсердечний егоїст. Він здатний на глибокі почуття. Про це говорить його відношення до Віри. Одержавши її останній лист, Печорін, «як божевільний, вискочив на ґанок, стрибнув на свого Черкеса! і пустився щодуху, по дорозі в П’ятигорська! Одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути її руку! При можливості втратити її навіки, - пише він, - Віра стала для мене дорожче всього на світі - дорожче життя, честі, щастя!» Залишившись без коня в степу, «він упав на мокру траву й, як дитина, заплакав». Ця суперечливість не дає можливості Печоріну жити повним життям. З гірким почуттям він розцінює себе як «морального каліку», у якого «висохнула, випарувалася, умерла» краща половина душі.
Щоб яскравіше показати шляхетні почуття й прагнення Шацького, Грибоєдов у свій час поставив поруч із ним підлабузника Молчаліна. Лермонтов же страждаючому Печоріну протиставив Грушницького, що піклується тільки про те, щоб «зробитися героєм роману», намагається «робити ефект». Печорін самотній серед таких людей як Грушницький, які в молодості грають розчарованих, а на старість «робляться або мирними поміщиками, або п’яницями, іноді - тим і іншим». Напередодні дуелі, згадуючи все своє прожите життя, Печорін задумався над питанням: навіщо він жив, для якої мети народився. Відповідаючи, він пише у своєму щоденнику: «А, вірно, вона існувала й, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні». Але Печорін не знайшов цього свого «високого призначення», не нагнеш діяльності, гідної його «неосяжних сил». Він - витрачає багаті сили свої на дії, його неварті: руйнує життя «чесних контрабандистів», викрадає Белу, домагається любові Мері, відмовляється від її, убиває на дуелі Грушницького. Усім, з ким він стикається, він приносить горе або навіть загибель: загинули Бела й Грушницький, нещасні Віра й Мері, до глибини душі засмучений Максим Максимович: суха зустріч його з Печоріним змусила бідний старого страждати й засумніватися в можливості щирих, дружніх відносин між людьми.