Еміль Верхарн - Поезії

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Еміль Верхарн 
Поезії 

Перекладач: Микола Зеров 
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990 

Гордість 

Ні, не тому, що він живе у тузі та стражданні, 
Але щораз живuть і будить сподівання,- 
  Він повен віри, суворий світ. 

Дарма, що з давніх уже літ 
  У храмовім склепінні, 
Як сходить день, як гасне світ, 
Щораз мертвотніше звучить 
  Розп'ятому моління. 

Дарма! Зусилля, множені по всіх країнах, 
Ви віру таїте в незвіданих глибинах, 
  Бо вірить той, хто робить і тремтить! 
  I вірить, хто шукає й винаходить! 
  I промінь кожного світанку родить 
I воскрешає віру, і віра та нова - 
  У міць і запал людського єства. 

А з нею Гордість устає, на тайни нападає, 
Що нам земля дає і знов од нас ховає; 
Та Гордість молода спинається, жива, 
I перешкоди валить перед собою всюди, 
З себе самої творячи щоденне чудо, 
  Що потребує рід людський. 

О віро в силу рук, в чоло і погляд свій, 
  О віро в мозок, дослідом сп'янілий, 
О віро в рід людський напружений, палкий! 
  Як я з тобою в небезпеці злій 
І в славі, що життя на пай мені вділило, 
  Стаю упевнений і смілий! 

  Бо ж як подумаю, що я 
Є дивоглядна часточка буття, 
Уламок всесвіту, відданого на велетенські зміни,- 
  То небо, землі, гори і гаї 
Стають ріднішими і ближчими мені, 
  I я люблю себе в тім неживім створінні. 

  Люблю себе, дивуюся собі 
У рухах молодих, що робить їх в життєвій боротьбі, 
  Проходячи землею, кожен,- 
    Бо маю я, 
  Як кожен, хист, і волю, і чуття,- 
І все, що робить він, те й я зробить спроможен. 

Легенями вбираю я великих діл красу, 
I славу подвигів, що відусюди лине, 
І думку кожну, як свою, беру, несу, 
Бо сміливість відчув її в своїх глибинах. 

    I от 
  Я відчуваю, 
Що свій я у житті до всіх речей, істот, 
  I в щедрості безкраїй 
Я віддаю себе, і все мене проймає. 
I що то - вада, зaслуга, чеснота, гріх,- 
Але та Гордість вчить мене і з мужністю терпіти, 
  I, як потреба, вмерти гордовито, 
Щоб не принизить сил напружених своїх. 


На молу в пристані 

Коли я йду до хвиль нічних і розбуялих, 
  Як океан у берег б'є, 
То руки стискую я на грудях запалих, 
  Щоб серце відчувать своє. 

Ось-ось під пальцями тремтить воно, шаліє, 
  I під ритмічний рівний бій 
Враз загубилося в безумній веремії 
  Безладно збурених стихій; 

Віддаючи життя в змагання комашине 
  Вітрів і незліченних зір, 
Піднесене числом і ритмом їхнім,- лине 
  У неокраяний простір. 

I поступається моїм жаданням пильним 
  Втопить у вічність погляд свій, 
I виповнити час і далеч божевільним 
  Буянням бoлісних надій. 

Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях, 
  Як я в оцю шумливу мить, 
Потонуть поглядом у осяйних проміннях, 
  Що сходять на нічну блакить; 

Що прийдуть теж до хвиль нічних і розбуялих, 
  Як океан у берег б'є, 
I руки прикладуть теж до грудей запалих, 
  Щоб серце відчувать своє. 

Хотів би я для них у вітрі цім могутнім, 
  В солоних далях цих знайти 
Слова премудрості, напоєні майбутнім 
  I спраглі дальшої мети, 

Щоб душу пристрасну мою вони відчули, 
  Спізнавши із самих-но слів, 
Як серцем радісним у час давно минулий 
  Я душу їхню полюбив. 
Loading...
 
ПІДВАЛ САЙТУ