Доля дітей в оповіданнях Степана Васильченка

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Степан Васильченко, письменник і учитель, любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів, у яких подав цілу галерею дитячих образів. Вболіваючи за долю малечі з народу, Васильченко вважав, проте, за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами… Не слід навмисне гасити бадьорість, життєздатність, радість життя… Діти — герої Васильченкових оповідань — жваві, дотепні, сповнені енергії, кмітливі, допитливі. Життя бідняцьких дітей — безхлібне й невеселе, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумними й зажуреними, але досить їм ласкаве слово сказати, приголубити, і вони щиро, по-дитячому втішаються. 
Та це лише початок шляху, на якому їх чекатимуть розчарування, зіткнення з соціальною кривдою і боротьба за людську гідність. Дитячий світ маленьких героїв, немов крапля чистої джерельної води, вбирає в себе і віддзеркалює промені сонця і хмари життєві.

Дівчина Устина («Волошки») з любов’ю збирає букет ніжних польових волошок, щоб подарувати його вчителеві. Але, довідавшись про його аморальність, штурнула квіти до порога. Чиста дитяча душа виповнилася гнівом і почуттям рішучого протесту. Устина піде з дому, наймитуватиме, аби не бачити нікчемних людей, які облипли брудом.
З м’яким, доброзичливим гумором письменник змальовує образ Василька, який любить «старувати», тобто серйозно, по-дорослому навчати старших («Свекор»). За зовнішньо благополучним родинним затишком криється соціальна кривда. Не так уже безжурно живеться батькам і старшим братам та сестрі Василька, які зранку й до ночі важко працюють. їхнє життя повне всіляких знегод, але вони вміють пожартувати, посміятися.
Хлопчика життєрадісної вдачі, котрий любить пофантазувати і хоче збагнути запитливим дитячим розумом та серцем навколишній світ, бачимо в новелі «Басурмен». Мати, сама не дуже богомільна, примушує Семена ревно молитися. А малого зовсім не ваблять поклони та нудне моління перед іконами. У ньому підсвідомо народжується протест проти Бога, його не лякає і картина «страшного суду», що висить у хаті.
Небагатослівні, але глибою змістом, проникненням у внутрішній світ героя, оповиті світлим ліричним серпанком — такі Васильченкові новели про дітей.

«Талант мужностi i талант спiвчуття, без яких не буває справжньо го письменника, вищою мiрою був притаманний цiй людинi», — керувався пристрасним прагненням послужити рiдному народовi, обравши його героєм неперевершених новел. Саме життя пiдказувало йому теми й сюжети, а простi трудiвники, що жили поруч iз ним, ставали героями новел, повiстей i драматичних творiв. В основi всiх цих творчих доробок лежить зазвичай психологiчний конфлiкт. Але вони вiдзнача ються яскравою особливiстю: напруженi подiї змальовано оптимiстично, без розпачу й зневiри, залишаючи сподiвання на краще.
У такiм контрастi дiйсностi i людської надiї подано образ Тетяни з повiстi «Талант», що стала живим втiленням позицiї письменника: пiднiмаючись над болями i сумом, стверджувати радiсть життя.

«Талант» знайомить нас iз трагiчною долею молодої сiльської спiвачки, яку довели до самогубства надзвичайно складнi обставини життя в умовах самодержавства, буржуазно-помiщицького ладу. Письменник з глибокою повагою i симпатiєю малює образ вродливої, розумної i обдарованої вiд природи чарiвним голосом дiвчини. Мене зворушує її чистота помислiв i серйознiсть у ставленнi до свого таланту. Саме слово «талант» вiдкрило їй стiльки радостi, гарячих надiй i гордих сподiвань: «Дано менi малiсiньку iскорку святую… Малiсiньку-малiсiньку… I освiтила вона моє життя бiднеє, щастям нагрiла моє серце… Та хай погасне краща iскра в менi свята i хай буде марне моє життя й темної темнiше ночi, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу!»

Та жорстока до селянських дiтей дiйснiсть нищить високi пориви. I ось — перший удар долi: стара помiщиця розiгнала театр через бруднi обмови, що камiнням летять у дiвчину. Талант Тетяни збезчещений, мрiя вбита, душа розтоптана. I тодi для зневiреної молодої спiвачки, що дiлилась з усiма найбiльшим своїм скарбом — пiснею, спротивився бiлий свiт; вона вчиняє самогубство. Задумавшись над цим, я дiйшов висновку, що в цiй розв’язцi закладено глибший смисл: не тiльки життя Тетяни згубила жорстока дiйснiсть, але й ту чисту i величну своєю красою пiсню, що завжди символiзувала душу української нацiї. Неспроста всiх «…опалило, як огнем», коли селяни збагнули, що трапилося: загинула не просто «чужа, бачте, дитина, та ще й сирота» — замовкла пiсня, що розтопила людям серця, воскресила їх. Ми бачимо вибух народного гнiву пiд час похорону дiвчини: юрба рвалася ламати дверi на поповiм дворi.

 Селян об’єднало єдине велике почуття протистояння злу, палкий осуд несправедливостi. I над цiєю народною єднiстю прозвучали правдивi й пристраснi слова учителя Андрiя Марковича про те, як серед темної ночi в оцьому покинутому i забутому закутковi пiд убогою мужицькою стрiхою засвiтилася «божа iскра». Ця сцена, сповнена оптимiзму, розкриває iдею повiстi: незламнiсть невичерпних духовних сил обездоленого народу, що виступає заступником прекрасного у боротьбi iз соцiальним злом.
Iдея єдностi проти зла i сьогоднi є актуальною для нашого суспiльства, бо, на жаль, вади сьогодення значною мiрою впливають на громадськi й духовнi позицiї українцiв. Це — моя точка зору. I я вважаю, що тiльки об’єднавшись у своїх поглядах i прагненнях, ми зможемо досягти для своєї України щасливого майбуття.


Loading...
 
ПІДВАЛ САЙТУ