Забаштанський Володимир — Хата

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мороз такий, аж річка горбить спину,Здувається і репає ненець.А я — книжки собі під куфайчину

Та й підтюпцем до школи навпростець.

А хата вслід мені, мов з-під руки,З-під стріхи видивляється з-за тину,Коли збігає стежка за горбки,

Все вище й вище тягне шию диму.

А скипень тисне, сутінки ранковіАж синіють у лихомань таку.Стою по цей бік річки на горбку —

По той бік хата в сонячнім вінкові.

Он дупла, вельми схожі на роти, —Розпозіхались верби, не доспавши.Пообвисали, інеєм припавши,

Мов сиві вуса, на стовпах дроти.

Світлінь — очей несила відвернути.Чого ж від неї боляче мені,Чого так серцю банно? Не збагнути,

Та й вікна хати по той бік сумні.

Стою на задубілому груддіТа все дивлюсь на хату сонцелику…Невже я, рідна, відчував тоді,

Що не побачу вже тебе довіку?

1971