Loading...

"У темряві" скорочено - Степан Васильченко

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
В низенькій хаті у маленькі вікна заглядала ніч. Тихо, бідно й пусто. Ледь блимає 
бляшана лампочка. 

До каганця схилив кучеряву голівку хлопчик і щось пише. Серед хати стругав якусь дошку господар хати Клим. Жінка його пряла. 

Хлопчик дописав, склав зшиток до шкільної торбинки, взяв книжку й почав читати вголос. Г(арно, красиво забриніла віршована мова, мати аж заслухалася. Клим прислухався й запитав, дивуючись, невже ото в книзі написано їхньою, українською мовою? 

Петро підтвердив. Тоді батько підійшов до сина, взяв книжку й запитав, звідки вона в нього. Хлопець сказав, що дав її вчитель. Клим задумався й суворо сказав, що це, мабуть, насміхаються з нашого брата, з мужика. Мати заступилася, що, мовляв, гарно ж як звучить. Та Клим наполягав: «Мабуть, сердце їх печеться, коли мужицька дитина хоче вчитись, як і їх діти, ну й вигадують... На, мовляв, та не забувай, хто ти!.. Знаємо ми їх...» 

Батько гірко скривився й велів Петрикові віддати книжку вчителеві, сказати, що батько не дозволяє. Потім передумав і вирішив сказати про це вчителеві сам. 

Клим був між людьми спокійним та боязким чоловіком, вдома ж без кінця виливав свої жалі. Робота не пішла до рук, і сон не йшов. 

І от увижається Климові серед темряви панська кімната, портрети на стінах, зеленим сукном укритий стіл. Круг столу сидять хлопчики, чепурненькі, сидять і щось пишуть. Писар їх навчає, люди кланяються, старшина вітається за руку. Малі, а знають уже багато, вимовляють часом мудрі канцелярські слова. 

Клим довго дивився на них і думав, що з них вийдуть люди. Вирішив віддати сюди й свого Петрика. Ще раніше, коли дали в школі його синові першого похвального листа, Клим надумав вивести його на легкий хліб. Не бачив, як це зробити, та коли побув у волості десяцьким, зрозумів. Упрохає писаря та старшину, поставить могорич або одмолотить днів зо три — і Петрика приймуть до волості. А там вийде письмоводителем, урядником або писарем. Усім їм добре живеться, жалування (зарплатня) гарна, да ще хабарі. 

От хоча б і цей волосний писар — з батька рідного здере, скількох бідних людей покривдив. 

Клим хотів кращої долі для Петрика. Тоді б і йому на старість добре було, усі б говорили, що зумів вивести в люди сина, був би серед громади розумним та шанованим. Так марив чоловік у скрутні часи, і йому ставало легше. А тепер ніби підстерегли його таємні надії й намірилися зашкодити. І хто? Ті люди, які б мали допомогти! 

Може, вони через те й настоящої грамоти не хочуть давати мужикові, щоб не пускати їх у люди, — думав Клим, — Чого доброго! Бач, каже, що і в школі будуть вчити по-мужицькому!.. Чи це не навертається діло на те, щоб іменно його Петрика не випустити в люди?.. Бачать — хлопець не дурний, пам'ять дав йому Бог гарну, може '
чоловіком бути — ну, і не пускають. Бо кому ж потрібне мужицьке дитя?» 

Згадав Клим, як піп допитувався, куди думає Петрика віддавати після школи. Може, неспроста це? Ні, щоб схитрувати, як інші, примовчати, одразу ляпнув — у писарі! От тобі й писарі... 

Або ще: чому це вчитель дав його синові українську книжку? Не бійсь, не дав синові крамаря. Не витримав, збудив Петрика й спитав, чи тільки йому дали таку книжку, чи ще комусь. Дізнавшись, що тільки Петрику, та ще будуть давати тим, хто попросить, Клим засмутився ще більше. 

Уранці Клим похмуро стояв із книжкою перед учителем і говорив, що коли вчитель справді хоче добра його синові, то хай допоможе вийти в люди, вчить «по настоящому правилу» і не дає таких книжок. А він даром не схоче — дякувати буде. 

Клим пішов, а вчитель довго сидів задумавшись. 

Коментар: 

Тяжкою була селянська доля. Тому для своїх дітей прості люди бажали кращого майбутнього. А уявляли вони його таким, як у писарів, дрібних чиновників, що мали добре платню ще й брали хабарі. Бідні люди не розуміли, що це не кращий шлях для порядної людини. Тому всіма правдами й неправдами прагнули, щоб діти оволоділи тією каліченою мовою канцеляристів, вважаючи свою рідну — мужицькою і такою, що перешкоджає на шляху до багатства. Цю темряву в душі селянства й показав у своєму творі С. Васильченко.