Loading...

Черешні - Галина Журба

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Часом на старого Пилипа находило натхненне.

Сідав тоді і слухав музики, що грала у ньому.

Це бувало тоді, коли білий черешньовий гай обливався сріблом місяця, а над безмірами зеленіючих піль плила якась таємна пахуча тиша.

Пилип виходив зі стайні, сідав на зеленім рові лицем у ту даль і слухав.

Тоді йому вдавало, що є на світі дві бездонні криниці, та каламутна срібно-сіра топіль, котра розливалась перед ним в невідомість, і друга, десь там у ньому, темна, скаламучена криниця. З одної і з другої йшла до нього прохолодна якась тиша, обвівала мертвим супокоєм і пахла мочарами, як берег озера під вечір.

Пилип заслуховувався в нюю. Нагорблений, малий, з почорнілим лицем.

Думки його зривались тоді та падали одна за одною, як пустоцвіти черешньові — якісь мимохітні, недбалі.

На білих стінах мурованої стайні хвилювали ніжні карунки тінів,— коні пирхали крізь сон.

Дід відвертав голову і теж кашляв, відповідаючи тим голосам з-за муру.

Часом крізь мале чорне віконце графської стайні висовувалась біла морда з роздутими ніздрями й обзивалось тихе іржсішк.

Пилип недбало повертався :зараз, — зараз: бормотів так же тихо.

Потім налітало довге мовчання. Писок за вікном ховався, бринів ланцюг і чулось спокійне пережовування вівса.

Дід закурював люльку, усе заглянений в даль, з котрої плили великі якісь хвилі над пусткою рівнин, над фермою, над дідом.

Це були ті вічно пливучі, неспинені хвилі, на котрих гойдався малесенький, закинутий човник Пилипового життя.

Помалесеньку плив, майже стояв на одному місці, а хвилі все плили в синю даль та несли з собою шум тихий, як у пустій глиняній банці.

Це була мельодія, в котрій дід чув усе: свою молодість, життя своє, цілу його зайвість та безглузд.

Як змалку чумакував з батьком, то пам'ятав тільки один фрагмент — ночівля в степу на могилі з запалим верхом, коли батька вкусила гадюка і він помер. Пам'ятав посинілі, напухлі груди його. Більш нічого, лише довге, чорне проваллє років.

Потім як пристав у приймаки. Жінка вмерла у три тижні після весілля, а Пилип пійшов у Туреччину, а хату, сіножать та поле забрали у нього жіночі брати.

Лишився тоді самісенький на світі.

Не було в цих спогадах жалю, ані гіркости. Пилип плював байдужно, ноги спускав у рів та просиджував ті безсонні ночі з люлькою в зубах.

Його думки з обірваним початком та кінцем найдовш затримувались на Туреччині.

На цім найяскравішім шматку його життя.

Як турків взяли у неволю та наші «гнали» їх сюди — зима була. Москалі на конях, в шинелях, а вони (турки) босі, обдерті... плачуть.

Звісно, непривишні до нашого краю. А до міста далеко.

Пилип тоді скинув шинелю: на, бери, дурний! Скинув башлик, унучі.

— Що мені, перший раз!..

І в ясну ніч літню, коли пахне черешньовий гай, а з поля йде шум надзвичайної тиші, Пилипові легко і добре, як тоді, коли скинув важкі намерзлі чоботи та шинелю.

Але Пилип не знає, чи це було років тому сорок, чи вчора. Чи було справді-таки, чи снилося лиш. Так само, як не знає Пилип, де кінчається та синя далекість та починається його життє, де його життє кінчається і починається та велика величність, з котрої хвилі все пливуть, пливуть.

З чорного віконця знов висовується білий писок. Хропіннє несеться з-за муру.

Дід відповідає своїм коротким, сухим кашльом.

Піввіку прослужив при тій стайні. Нівроку! відколи вернувся з москалів. Лошата родились на руках і дохли старі, спрацьовані шкапи. Кохав їх, мов сем'ю, балакав з ними, навчав. Потім, дурнувато всміхнений, здирав зі своїх годованців шкуру.

Все було таке просте, льогічне, що Пилип не протививсь нічому, спокійний та байдужий здвигає лиш плечима. Над цією страшенною короткістю та безслідом всього, що не лишає ні знаку за собою, як гладь ріки після затопленої дратви.

А в ніч, коли цвітуть черешні, душа Пилипова біла, мов ті дерева, і думки його легкі та спокійні, як падаючі тихо пелюстки.

В рові шелепають жаби між лопухами, хрущ загуде часом і, трахнувшись об мур, падає на землю.

Тоді зі стайні вилітає глибоке зітханнє — расовий лоб жеребця маячіє в темній ямі віконця.

— Єх, ти, збитошнику! — бурмоче тихо дід, жмурячи слізливі очі.— Чогось не спить ледащо.

А в лісі співають солов'ї і хтось раз у раз заливається сміхом. Далеко десь, по той бік фільварку, за лісом.

Молодий, здоровий сміх жіночий. Луна котиться і падає серед піль, мов кинутий зухвало срібний дукач. Якісь програні необачно гроші.

— Нехай собі…

Пилип затягається димом люльки — що йому до того?.. Нехай собі. Потім дитину закопає під клуньою. Єт!..

Дід підносить прижмурені очі і вдивляється в холодне, мертве лице місяця. Вдивляється довго.

— Кажуть, брат брата убиває, а по-мойому, ні. Дивиться собі та зо всього сміється. У-у-у, старий вже здорової Років, певне, зо триста має. Наче чуть-чуть побабчився на лобі. І все одно за стайньою сходить і заходить за лісом. Що йому?.. Нічо не кортить, то й шкилить зуби. Покоштував би осьде у стайні!..

Думки Пилипові так само лукаві, як його балачка з кіньми.

— Що йому місяць, сват чи брат?.. Богові брехеньки носить — як-от отаман Онисько економові. Кинем білому чорнець вівса більше, а він гайда!.. Шу-шу у вухо... Пилип овес краде. Уваї Не бачив я графського вівса... дурррний!

Знов за фільварком обзивається дівочий регіт. Хтось здорово низько сміється. Хтось когось кличе в ліс.

— Ле-да-що!..— бурмоче дід крізь зуби, вибиваючи попіл з люльки.

А з темного віконця уп'яте висовується білий писок молодого жеребця.

Втягає глибоко ніздрями пахощі, й чути тихе, знуджене іржаннє.

— Зараз, зараз! — відповідає дід, підіймаючись важко з землі. Болять його ноги та крижі, мов після довгої якоїсь дороги. В грудях тіснота якась і тупий біль.

— Зараз, зараз!..

Нагорблена темна тінь пересовується звільна по білій стіні та гине десь, лише зо стайні доліта приглушене бурмотіннє та кашель.

А черешні пахнуть, одурюючи, чад дивний розливають, тягнуть в блакитність піль, з якої все пливуть хвилі над землею, над селом, над гаєм.

І все минають нестримані хвилі.

Олександрія, 1911 р.