Loading...

Петро Дорошко - біографія

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
П. Дорошко — поет конкретно-реалістичної стильової спрямованості, з нахилом до художньої обсервації звичайних, щоденних явищ дійсності. Його шлях до зрілості був непростим, як і у переважної більшості митців, котрі вступали у літературу в кінці 20-х років.
Народився П. Дорошко 24 грудня 1910 р. в с Тупичеві на Чернігівщині. В його життя міцно увійшли і заповіти селянської моралі, і пам'ять про першого інтелігента в їхній родині — старшого брата, сільського вчителя, репресованого перед війною. Ще студентом Харківського університету майбутній поет стає членом літературного об'єднання «Трактор» (1930—1934), яке вважало себе «пролетарським загоном письменників, що пишуть про село». Залізна «класова установка», декларативність, схематизм і (чого критись) малооб-дарованість та малоосвіченість керівного ядра групи — все це аж ніяк не сприяло творчому й інтелектуальному формуванню літературної молоді. Щоправда, П. Дорошко був за вдачею достатньо впертим, внутрішньо незалежним. І все ж лише наприкінці 30-х у книгах «Полісянка» (1939) і «Рідна сторона» (1941) стає помітним подолання риторичних штампів «молодечого ентузіазму», одновимірного бачення світу і стильової аморфності. Порівняно з першими збірками («Переможці степу», 1931; «Декада зросту», 1932) відбувся перехід до якісно нової поетики. Таку еволюцію пережили свого часу й І. Муратов, І. Вирган, А. Михайлюк, М. Нагнибіда та інші.

Власна духовна «формула», здавалося, була знайдена — рідна сторона, миле Полісся, мала батьківщина, в неповторних обрисах якої повинні прочитуватись і риси великої України... За два — три роки перед війною в українській поезії почала навіть складатися ціла мікротечія регіональної поезії, що зверталася до поліської тематики (В. Ткаченко, М. Стельмах і трохи менш «локальний» серед них П. Дорошко).
Свій фронтовий шлях від Сталінграда до Берліна П. Дорошко пройшов як військовий журналіст — спочатку дивізійної, а потім фронтової газети «За честь Батьківщини!». У його віршах тих часів, написаних здебільшого по гарячих слідах подій, немає особливо гострих драматичних колізій чи постатей героїв — «ура-богатирів», за винятком хіба що двох-трьох агітаційних сюжетів про солдатську відвагу. Його тема — щоденна, смертельно небезпечна і разом з тим терпляча, витривала и сумлінна солдатська праця, в якій розкриваються риси мужнього народного характеру. Війну зображено в «негучних», але сповнених речової та психологічної конкретності малюнках і кадрах: нетривкий затишок у землянці, що дає бійцям хвилинну ілюзію рідного дому («Землянка»); поле з рештками іржавого дроту, на якому гниє шмат зеленої німецької шинелі («Дроти колючі в полі ржаві...»); ротний гармоніст Микита Козка, який у польському костелі заграв мелодію «Реве та стогне»..; цикл інтимних сповідей «Ненадіслані листи», де всупереч усьому світиться сердечна надія й віра, що «все оживе на білому світі, все, що війна убивала й не вбила» («Над Чарною»).

Вірші П. Дорошка сповнені правди конкретного переживання, вносили цікаві й значущі подробиці в загальний образ війни, створюваний в українській поезії А. Малишком, Л. Первомайським, М. Бажаном, П. Усенком, В. Швецем, О. Гончарем, В. Булаєнком та іншими поетами-фронтовиками.
Як і більшість літераторів, він нелегко переживав перші повоєнні роки, коли «постанови партії про. літературу і мистецтво» офіційно вимагали від поетів політизованої риторики і нестримного славослів'я, а критика пильно вишукувала всякі ухили від лінії. (Критик Л. Санов, наприклад, навіть безневинні рядки П. Дорошка з приводу побаченої на чужині «української» нехворощі — «та нехвороща нам дорожча, що в полі рідному зросла»,— витрактував як вияв національної обмеженості). Не слід дивуватися різним поступкам часові, якими супроводжувався перехід поета до «мирної тематики» (перші повоєнні збірки «Пісня праці», «Єдність», «Труд і мир» тощо). Але П. Дорошко все ж був «не папіряним — живим поетом».
Шукаючи єдності поезії і правди, йдучи за давньою потаємною пристрастю, він знаходить творчий вихід для себе передусім у поезії подорожей, мандрів по Україні і різних краях тодішнього Радянського Союзу. Усе краще в його ліриці, створене від кінця 40-х до початку 60-х років, навіяне враженнями з таких мандрів. Вірші з подорожей у Заполяр'я, Сибір, на Алтай, у Якутію, Середню Азію, на Кавказ і Закавказзя, як і з замислених блукань по рідній Україні, могли б скласти об'ємний том, що своїм змістом промовляв би про непідробно щирий інтерес українського поета до різних земель та людей.
Тут поступово вироблявся свій кут поетичного зору і переборювалася, відкидалася різна офіційщина та казенщина, пов'язана як з плакатами про «дружбу й братерство», так і з дифірамбами на честь «соціалістичних перетворень». У книзі «Дальні подорожі» (1954) і в наступних збірках бачимо дедалі інтимніше спілкування поета з людьми й природою нових країв, зіркіше прозирання в змістовні подробиці, не завжди відкриті сторонньому окові. Персонажами його подорожніх віршів стають не лише сивий пасічник з алтайської полонини («Бджоляр») чи молоденький геолог Дуся з Якутії («Хазяйка»), а й гірська красуня-антилопа («Антилопа»), беркут — «крилата гроза», кобилиця з табуна, що всякчас непокоїться про свого тонконогого синка («Ябаганські скакуни»), чи навіть відбите кайлом каміння, яке після спільної праці з геологами стало, за словами автора, «інакше... дивитися в очі мені» («Спогад»).
Своєрідний «природничо-географічний» пізнавальний струмінь у віршах П. Дорошка, близький до думки М. Пришвіна про «споріднену увагу» до всього живого, по-своєму інтимізує його поезію, наближаючи уважного читача до потаємних струн душі самого автора.
Другу половину 50-х і початок 60-х років можна назвати періодом творчого відживлення поезії, літератури загалом. Поезія наче згадала, що вона не лише «ідеологія», а й мистецтво, не лише проповідь, а й сповідь і що об'єктивна загальнозначущість поетичного слова має своєю умовою найповніше виявлення духовної авторської суб'єктивності. Якісними змінами позначений художній лад поетичних збірок П. Дорошка «Іволги мого саду» (1969) та «Слід» (1971). Слово поета стає пружнішим, ощаднішим і місткішим; часом аж надто стриманий у художніх прийомах, П. Дорошко тепер наче по-новому відчуває й оцінює неповторність і красу метафори (наприклад, вірші «Райдуга вітру», «Мені назустріч дерево ішло», «Невідкриті острови»), гармонію діалектично-конфліктної побудови ліричного сюжету («Романтика» «Ви бували в чужім краю?»), силу влучного і свіжого афоризму. Отже, як зізнається поет, він набув змоги бачити «те, що раніш не бачив із неуважності».
По-новому зазвучали в деяких віршах П. Дорошка громадянські мотиви. Коли, скажімо, у вірші «Дрібненькі диктатори сходять зі сцени» він пророкував, що «в людстві все більше, все більше надій, що розум свій принесуть Авіценни Новій демократії молодій, Що за божками і їхні лакузи З одами зникнуть, слизькі, як в'юн», то дивився, по суті, на два-три десятиріччя вперед.
У новому виданні творів поета (К-, 1991) побачили світ і ті вірші, які, із зрозумілих причин, не могли бути опубліковані раніше. Серед них — гірка, може, аж надто жорстока, напоєна тяжкою правдою, «сповідь» української поезії, яка значною мірою втратила своє лице в часи тиранії і неслави:
Я, злякана, народ свій забувала,
Цуралась наших прадідівських слів,
Закривши блудні очі, восхваляла
Тупих народу нашого катів.
А я ж колись крізь долі заозерні
Будила в думах Січ за волю стать.
І ось мене псаломщики мізерні
Рабинею зробили, щоб продать.
(«Українська поезія»)
У повоєнні часи поет «відкрив» для себе тему історичного минулого свого та інших народів. Свіжими й самобутніми барвами виписано цикл «Київські фрески», який створювався понад двадцять років. Бачимо тут ліричного героя, заглибленого в роздуми не стільки про «славу бранну» далеких предків, скільки про їхні творчі, будівничі й духовні звитяги.
Численні зразки пізньої лірики поета (такі, як «Все надто просто», «Світ, як він є», «Оптимістичний сонет», «Іволги мого саду», «Вони мене люблять» та ін.) позначені стриманою, непретензійною органічною для автора філософічністю, а часом і делікатною повчальністю. Зрештою, поет у всьому лишається вірним своїй ідеї про те, що життя, справжнє життя є нескінченним людським відкриванням різних його сутностей і сторін («Про відкриття», «Невідкриті острови»), а також про те, що старість повинна нести в собі «якусь веселу краплю юності, естафети дальньої вогонь».
Перу П. Дорошка належить кілька великих поем сучасної та історичної тематики. Критичний сучасний розгляд витримують далеко не всі з них, як і більшість «великих полотен» епічного та ліро-епічного характеру, написаних українськими поетами у 40—70-ті роки. Екстенсивне користування словом, описовість і емпіризм, елементи ілюстративності — все це більшою чи меншою мірою помітне і в «Дитинстві», і «Сандомирському плацдармі», і «Городку», хоча майже в кожному з цих творів є майстерно подані окремі образи та сцени (скажімо, постать Люби Маленької в «Городку», образи поліського краю в «Дитинстві»; обидві поеми — автобіографічні).
З історичного минулого увагу поета привернули постаті М. Чернишевського («Вілюйський в'язень») і Т. Шевченка («Спалах уночі»). Задум першої поеми виник під враженнями перебування в місцевості, де відбував заслання російський письменник. У творі чимало впізнаваних «сибірських» подробиць. У поемі про Т. Шевченка автор звернувся до засобів поетичної драматургії — дев'ять сцен охоплюють життя поета після арешту 1847 р. Центральна — і найбільш піднесена поетично — уявна розмова українського співця з царем. Серед ліричного епосу П. Дорошка це — найвизначніший твір.
У 60-ті роки поет почав працювати і на ниві прози. Критика прихильно зустріла невелику його повість «Лісова Гута». Якщо деяким поемам П. Дорошка притаманна «прозаїчність» письма (певна річ, більш мимовільна, аніж свідомо замислена), то в прозовій повісті .все свідчило про те, що її написав поет. І не лише поет-лірик, а й поет-психолог, і поет барвистого, часом тонким гумором забарвленого побутописання — художник зіркий і вдумливий, який за постаттю верткого «прихапщика» Кирила Семибрата і вельми різних за характером членів його родини дав нам змогу побачити деякі прикмети й подробиці соціально-психологічного життя сучасного села.
Сільська інтелігентка, недавня фронтовичка, яка проходить нелегкий, але чесний шлях у повоєнні часи, стала героїнею роману письменника «Не повтори мою долю» (1968).
Тяжка хвороба вибила письменника на початку 70-х років із звичного трибу життя і значною мірою унеможливила його систематичну літературну діяльність.
 
ПІДВАЛ САЙТУ