Loading...

Довженко Олександр - біографія

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Твори письменника :






Шкільні учнівські твори :





Біографія :

В українській культурі XX століття навряд чи можна знайти постать величнішу і більш трагічну, ніж Олександр Довженко. В останні роки неодноразово висловлювалися думки про те, що Довженко являв собою найяскравіший зразок долі потужного художнього таланту в країні-в'язниці. Досить складними, амбівалентними були стосунки великого митця з офіціозом: з одного боку, його визнавали, відзначали державними нагородами, а з іншого – Довженків образ постав перед його сучасниками і майбутніми шанувальниками його таланту в одіозно заміфологізованому вигляді, далекому від справжнього творчого портрета митця. 

Видатний режисер, письменник, сценарист і педагог Олександр Петрович Довженко (1894-1956) народився на хуторі В’юнище, околиці старовинного повітового містечка Сосниці на Чернігівщині 10 вересня 1894 року у селянській сім'ї.
Навчався Довженко у чотирикласній парафіяльній школі, потім у Сосницькому міському чотирикласному училищі, і, закінчивши його на «відмінно», 1911 року вступив до Глухівського учительського інституту. Юнак дуже багато читав, малював, брав участь у виставках. В одному із сіл, неподалік від Глухова, організовував етнографічний хор. У студентські роки Довженко заявляв про себе як про людину мистецтва, демонструючи при цьому неабиякий талант яскравого просвітителя і культурного діяча.

Після закінчення інституту з 1914 року вчителював. За розподілом Олександра Довженка, як молодого фахівця, направили до другого Житомирського змішаного вищого початкового училища, де довелося викладати фізику і природознавство, географію та історію, навіть гімнастику. Втім, і при такому розмаїтті навчальних дисциплін молодий учитель досить швидко завойовував дитячі серця. 

У 1917 році Довженко переїхав до Києва, де спочатку продовжив вчительську кар’єру, а невдовзі вступив на економічний факультет Комерційного інституту.
1918 року він стає головою громади Комерційного інституту. Працює у Київському губернському відділі народної освіти й мистецтва, потім його призначають комісаром театру імені Т. Г. Шевченка.

1921–І923 роки – період, коли О. Довженко перебуває за кордоном на дипломатичній службі. З осені 1921 року він працює завідувачем відділу при українському посольстві у Варшаві, а з весни 1922 року обіймає посаду секретаря консульського відділу торговельного представництва УНР у Німеччині. Тут він вступає до приватної художньої майстерні професора Віллі Єккеля, відвідує лекції у Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва й, отримуючи Урядову стипендію, навчається живопису в Мюнхені. 

У липні 1923 року Олександр Петрович повертається в Україну. За велінням долі він опиняється у Харкові, тодішній столиці України. У ті часи Харків перебуває у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських поетів-романтиків та письменників-футуристів і досить швидко знаходить й своє місце в колі мистецької інтелігенції і завойовує популярність як художник-карикатурист. Його карикатури (здебільшого політичні) з'являються у газеті «Вісті ВУЦІК» під псевдонімом «Сашко». Працюючи у «Вістях» на посаді художника-ілюстратора до 1926 року, Довженко бере найактивнішу участь у літературно-мистецьких зустрічах та дискусіях. Він вступає до спілки пролетарських письменників «Гарт» та літературної організації ВАПЛІТЕ.
На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. Він переїздить з Харкова до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. У 1926 році Олександр Довженко виступив сценаристом і співрежисером повнометражної комедії «Вася-реформатор». Цією комедією було започатковано дитячий радянський кінематограф. Цього ж року з’явився короткометражний фільм «Ягідка кохання», режисером і сценаристом якого був Довженко.
У 1927 році Довженко знімає революційно-пригодницький фільм «Сумка дипкур’єра», в якому грає свою єдину за все життя роль кочегара, заявивши про себе як талановитий актор. В епізодичній ролі йому вдається створити привабливий символічно-патетичний образ.

У подальшому самобутня індивідуальність митця розкривається у новаторському фільмі«Звенигора» (1928 рік). Фільм віртуозно поєднав історію, казково-міфологічну сюжетику і хроніку громадянської війни, епос, лірику, сатиру і глибинну філософію.
На шляху закріплення жанру кіноповісті в українській літературі О. Довженко «Звенигорою» починає складний процес дифузії літературних та мистецьких жанрів у кіно.
«Звенигора» стала помітним явищем у кіномистецтві 20-х років. Фільм свідчив про розкриття нових граней потужного самобутнього таланту, який зміг узагальнити соціальні процеси тогочасного життя. У цьому фільмі не тільки органічно переплелися героїчна і водночас трагічна історія волелюбного українського народу, «а й всепроникаюча філософська масштабність, не лише невичерпний фольклорний дивосвіт, а й гідний захоплення високий ліро-епос» [79, c. 68]. Митець, ніби перебравши надбання століть, дійшов висновку: скарби народної поезії повинні відбивати сучасний зміст, сприяти творенню образів нових людей.

У 1929 році Олександр Петрович Довженко знімає стрічку «Арсенал» за власною кіноповістю, написаною 1928 року. Цей фільм є новим етапом у творчості О. Довженка.

Історична кінопоема «Арсенал» – це не роман, не повість, не драма. Навіть не спектакль. А трагічна ода, справжня поема. «Арсенал», як і «Звенигора», – епічний твір, який складається із семи частин (пісень); у змістовно-сюжетному плані кожна з них вирізняється символічністю, поетичністю і динамізмом.
«Арсенал» засвідчив, що митець уже вповні визначив своє творче кредо: фільм позначений чіткістю ідейних оцінок, гостротою проблематики, стрункістю композиції, глибоким осмисленням народної етики й естетики.
Починаючи від стрічки «Арсенал», Довженко ставить фільми лише за власними сценаріями. Саме він першим в українському кінематографі започатковує, розробляє і утверджує у художній літературі новий жанр кіноповісті, в якому синтезував жанрові ознаки кіномистецтва (динаміка і рельєфність зображення) і прози (епічність і психологізм).

Шедевр світового кіно – кінострічка «Земля» – з’являється 1930 року і виводить українське кіномистецтво на міжнародний рівень, і приносить Довженкові заслужену світову славу. «Земля» здобула заслужене визнання. Саме у 1958 року на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі найповажніші кінокритики і кінознавці з двадцяти країн до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно внесли і Довженкову «Землю». Але варто згадати, що свого часу цей фільм не уник брутальної вульгаризованої критики (фейлетон Д.Бєдного та ін.). У своєму кіносценарії, як і в його екранній реалізації, Олександр Довженко прагнув до узагальнено-поетичного осмислення найскладніших соціальних процесів, зокрема, гострої класової боротьби, яка точилася в ті роки. Суперечності тодішнього життя позначилися і на Довженковій творчості. Це відчутно насамперед у «Землі», де з пафосом і патетикою йдеться про колективізацію, про перетворення земельних клаптиків селян-власників на колективне колгоспне поле.
Слід зазначити, що голодомор 1933 року розвіяв оманливі ілюзії багатьох прихильників колективного господарювання на землі. Там, де йшлося про ідеологічні настанови, що були на часі, твори Довженка сьогодні можуть сприйматися як дещо тенденційні. Але митець при цьому справді досяг високого рівня художнього узагальнення, і тому його патетика, його пафос, що звеличували просту людину, трудівника, позначеного глибинною внутрішньою красою, могутністю і силою духу, були цілковито виправдані.
«Земля» – твір поліаспектний, і його основне та водночас парадоксальне звучання простежується у взаємодії історичної і міфологічної символіки (портрети-фрески селян, яблука і соняшники на весь екран і т. ін.).

У 1932 році, до 15-ї річниці жовтневої революції, О. Довженко ставить свою першу звукову стрічку – фільм «Іван». В ній кіномитець змішує публіцистику, кінодокументалістику і художній кінематограф: документальні кадри публіцистичного навантаження органічно вводяться у художню канву кінострічки. Цей фільм з особливою силою передає не лише метафоричний образ могутнього Дніпра, а й торкається проблем поміркованого ставлення до цієї національної святині. На тлі розповсюдженої тоді «теорії безконфліктності» виникають і загострюються непорозуміння між самобутнім митцем і тодішнім керівництвом Київської кіностудії. Фільм «Іван» зазнає численних несправедливих нападок, його знімають з екрана, а Довженка звільняють з роботи.
Отже, з 1935 року Олександр Довженко працює на «Мосфільмі», куди його запрошують за клопотанням кінодіячів Москви. Готуючись до написання сценарного варіанту «Аерограду», він разом із Юлією Солнцевою та Олександром Фадєєвим здійснює багатомісячну подорож по Далекому Сходу.
На початку 1935 року Довженка відмічено високою державною винагородою – орденом Леніна.
Наприкінці цього ж року на екрани виходить «Аероград» – стрічка про Далекий Схід, про віру у неосяжний край майбутнього та про невичерпність його природних багатств. Але навіть у цьому оптимістично-соцреалістичному фільмові відчувається потаємна тривога: фільм сповнений передчуття небезпеки майбутньої війни.

1939 стає роком виходу на екрани героїчної епопеї «Щорс», поставленої на Київській кіностудії. Як і в «Арсеналі», у цій картині вдало поєднуються документальність і алегоричність, героїко-романтичний і сатиричний струмінь. Олександр Довженко виступає тут і як філософ, і як літописець, і як історик. Втім, замість узагальнених алегоричних героїв «Арсеналу» на екран виведено постаті конкретних історичних особистостей, котрі уособлюють український національний характер. Але при всій історичній достовірності ці образи зберігають романтичний розмах, піднесеність героїв народної епопеї. Епопею «Щорс» у 1941 році було відзначено Державною премією СРСР.

У 1940 році Довженко поставив документальний фільм «Визволення» про возз’єднання Західної України з УРСР, і цей фільм стає однією з небагатьох творчих невдач режисера. 
Навесні 1941 року О.Довженком завершено розробку сценарію кіноповісті «Тарас Бульба» за відомим твором Гоголя. Навіть розпочалися зйомки фільму, але війна зупинила їх.
З початком Великої Вітчизняної війни змінюється життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань у своїх статтях «До зброї» і «Ворог буде розгромлений» (1941) Довженко закликає письменників, інших діячів культури передавати від роду до роду славу предків, множити її: «Живуть в народній думі великі імена Наливайка, Богдана Хмельницького, Богуна, Кривоноса, Трясила, Кармалюка, – і кличуть до бою за свободу, за життя України, за славу». 

Упродовж 1942–1943 років він як політпрацівник і військовий кореспондент працює у самому вирі воєнних подій – на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, бере участь у визволенні Харкова і Києва. Водночас активно пише кіносценарії, статті, нариси, оповідання, виступає по радіо, плідно ставить документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944) (у співрежисурі з Ю. Солнцевою та Я. Авдієнком). До матеріалу цих картин, відзнятого операторами у різних військових частинах, у радянському тилу, у тилу супротивника, у партизанів, Довженко додає кадри німецької кінохроніки, що посилює драматизм сюжету, подій картини. Тут митець проявляє себе як віртуоз монтажу і карбованого дикторського тексту.
У 1942–1943 роках ним написано кіноповість «Україна в огні», у 1944–1945 роках – «Повість полум’яних літ», оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті». Твори Довженка у цей час друкуються й українською і російською мовами, їх великі тиражі разом зі зброєю відправляються на фронт.
У жанрово і тематично різнобарвному творчому доробку О. Довженка періоду війни на перший план виступає українська проблематика. Будучи від природи надзвичайно вразливим, митець з перших днів війни стає особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності. О. Довженко перший і єдиний у тогочасній літературі робить найрішучіший крок: тема долі українського народу стала домінантною в його творчості періоду війни, що викликає невдоволення критики, яка надавала творам Довженка не етнокультурне, а соціально-політичне забарвлення. 
Над своєю «Зачарованою Десною» письменник почав працювати ще в 1942-му році. Та й його «Щоденник», що є на сьогодні своєрідним літописом історії війни і водночас складним і суперечливим філософсько-літературним твором, сповнений тривожними думками і роздумами про фізичні та моральні втрати, які несе український народ.
Цей же мотив можна знайти і в оповіданнях «На колючому дроті», «Відступник», кіноповісті «Повість полум’яних літ». Найбільше і найвиразніше говорить про це О. Довженко в «Україні в огні» – творі надзвичайно правдивому та сміливому, як на той час.
Саме в роки війни проблема збереження історичної пам’яті набуває найширшого, надзвичайно загостреного звучання. В творі «Україна в огні» Олександр Довженко порушує важливі морально-етичні проблеми гуманізму, патріотизму і довіри до людини. Варто схилити голову перед громадянською мужністю митця, який ризикнув першим в українській радянській літературі показати найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни – її самий початок, коли радянські війська відступали, а Україна опинилася під тягарем фашистської окупації. Сьогодні ми знаємо, що Сталін у 1943 році заборонив друкувати кіноповість і здійснити екранізацію фільму «Україна в огні». Тоді Довженко зазнав чергових репресій: його позбавили права повернутися на Україну й очолити Київську кіностудію.
У післявоєнну добу – 1948 року він пише п’єсу «Життя в цвіту», присвячену Івану Мічуріну, і цього ж року ставить кольоровий фільм «Мічурін», який 1949 року здобув Державну премію СРСР. Потім ним було написано кілька кіноповістей: 1949 року – «Прощай, Америко!», 1952 – «Антарктида», 1956 – «Поема про море». 1955 року написана автобіографічна повість «Зачарована Десна».
«Зачарована Десна» стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою. Сам Довженко скромно назвав цей твір «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання», хоча значно вийшов за ці вузькі жанрові межі, створивши повість про сувору правду життя українського села початку XX століття. У повісті немає чіткого сюжету з відповідною послідовністю подій. Втім, своєрідність її архітектоніки не знижує ваги спогадів Довженка про життя, про своє селянське дитинство, красу одвічної людської праці на землі. Зі сторінок кіноповісті звучить віковічна народна мораль, сяє глибока селянська мудрість.
Кіноповість «Зачарована Десна» була опублікована у березні 1956 року, і в цей же час завершено «Поему про море» – пам’ятник усім, хто споруджував Каховську ГЕС.
У листопаді розпочалися зйомки фільму «Поема про море», а 25 листопада 1956 року Олександр Петрович Довженко раптово помер. 
У «Поемі про море», присвяченій будівникам Каховської ГЕС, Довженко знову повертається до пекучих соціальних та морально-етичних проблем, на які було накладено вето для радянської літератури, такі як: занепад села, втрата історичної пам’яті, зневага до землі, бездуховність, зубожіння людської душі, функціонерсько-бюрократичне ставлення до людини тощо. Цю кіноповість у 1958 році екранізувала Ю. Солнцева, 1959 року фільм здобув Ленінську премію. 

У 1957 році ім’я Олександра Петровича Довженка було присвоєно Київській кіностудії.
1959 року фільм «Поема про море» здобув Ленінську премію. А у 1958 році дружина Довженка подарувала екранне життя «Повісті полум’яних літ» (1961) і «Зачарованій Десні» (1964). До речі, фільм «Зачарована Десна» 1965 року було відмічено Спеціальним дипломом XIII Міжнародного кінофестивалю у Сан-Себастьяні (Іспанія).