Великі зусилля Б. Грінченка винагороджувалися визнанням, здобутим ним фольклористичною та етнографічною діяльністю у науковому світі. Його «Литературу украинского фольклора» В. Гнатюк назвав у своїй рецензії працею, яка «перевисшає о ціле небо подібну бібліографію польську, уложєну д. Стшелецьким» і якою можна «повеличатися» перед іншими народами. Він же відгукнувся про «Зтнографические материалн…» та збірку «Из уст народа» як про видання, що «стоять перші по «Трудах» Чубинського на Україні і належать до найповажніших видань на полі нашої етнографії, а навіть узагалі слов’янської»24. Неодноразово схвально писав про здобутки свого «товариша по фольклору» І. Франко, чиї наукові засади у виданні фольклору Б. Грінчеико беззастережно поділяв. Цілий ряд позитивних рецензій на ГрінченкоВі фольклористичні та етнографічні видання з’явився і в зарубіжній пресі — чеській, польській, французькій, німецькій тощо.
Окремо слід сказати ще про одну галузь діяльності письменника, що теж виводить його на орбіту міжнаціональних культурних зв’язків,- про його активну працю як перекладача та популяризатора літературних надбань інших народів. Щодо цього Б. Грінченко мав сталі і тривкі переконання. Як писав він у 1898 році М. Кропивницькому, «всяка справа культурна тільки тоді буває псвиа і міцна, коли вона […], зростаючи на рідному грунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу…».
Відповідно до цього впевнення, письменник невтомно закликав «кожного, хто знає чужоземні мови і вміє писати», перекладати «європейських класиків», адже, крім духовного збагачення рідного народу, слід вбачати в цьому могутній засіб «вивести раз і назавсігди наше письменство з дитячого періоду «непризнанного язьїка» (III, 40799, лист до Т. Зіньківського від ЗО.VII.1889 року). Як один з прикладів того, наскільки уболівав Б. Грінченко за розвиток перекладацтва, варто навести рядки з його листа до А. Кримського від 3.II. 1897 року: «Чи перекладаєте далі «Шахнаме»? Не кидайте, конче не кидайте сього діла, дайте ціле! За се Вам велика дяка буде» 26.
Увага до літературних набутків інших народів органічно випливала з іншої не менше важливої риси Б. Грінчонка — його душевної відкритості до кожного члена вселюдської сім’ї. Мало в кого з письменників того часу так часто зустрічаються акценти на потребі толерантності у ставленні до інших народів, на необхідності дружніх почуттів до них, як саме в Б. Грінчснка. Щодо цього він поособливому був уважний, непоступливий. Вкралося, скажімо, в уста відомої письменниці зневажливе висловлювання про Марка Вовчка — і, як уже згадувалося, він негайно береться за перо, щоб засудити цю нетактовність. Надрукував І. Спілка (І. Зозуля) «народопросвітие» оповідання «Козача помста» — і Б. Грінченко обурюється, що не лише з вуст персонажів, а й самого автора сиплються в адресу турків лайливі слова (бусурмани, собаки тощо) 28. Скористалися недруги української культури тактичними иедоглядами, допущеними ним у статті «Галицькі вірші» — і він невідкладно публічно заявляє, що «ми не ворогуємо ні з поляками, ні з москалями, бо се наші найближчі родичі, наші слов’янські брати» 29.
Ось інші приклади (наводити їм можна безліч): Грінченко гнівно осуджує «культурну Англію», що «знищує благородних бурів», цих «лицарів свободи», глибоко переживає нещастя, що випали на долю Італії, щонайтеплішою повагою проймається до сусідніх слов’янських народів — чехів, сербів, болгар, які все впевненіше посідали «почесне місце в світовому концерті». Не згодився, між іншим, Б. Грінченко й з відомою тезою П. Куліша про поспіль демократичний характер української літератури, побачивши в цьому недоречні симптоми національної зарозумілості.
Так, всі ці прояви обстоюваних Б. Грінченком принципів міжнародного братання (отже, і найтіснішого єднання літератур) неспростовні, очевидні. Однак… як не узгоджуються вони з безліч разів інкримінованими письменнику закидами зовсім іншого характеру — саме щодо національної обмеженості, ба навіть упередженості до російського народу і його культури. Згадаймо, як під пером деяких вульгарносоціологічних критиків, розпалюваних гарячою уявою, цей закид Б. Гріичепкові набував ледь не зоологічних форм; здійснювалося ж його «побивання» у спосіб залучення критиками в свої спільники авторитетів, котрим «довіряли»,- у першу чергу, П. Грабовського.
30 Буковина.-1894.- № 16.- С. 1. Згоджуючись з «правдивими докорами» В. Грінчеика в адресу української інтелігенції за те, що їй властивий «брак національної самоповаги», II. Грабовський разом з тим роз’яснив йому, що «зводити до спільного знаменника» трьох названих у статті «Іван Левицький» російських письменників ніяк не можна.
Адже «коли можливо з натяжкою балакати про Сибіряків та Потапеиків», то годі називати «щоденним літературним робітником московським» Ф. Решетникова, котрий у своїх творах «держався землі з її горем та нудьгою». Всупереч висловлюванню Б. Грінчеика поетреволюціонор доводив: «Навпаки, ми порадимо — хоч наша рада може видатись не патріотичною — українцям читати Решетникова поряд з Левицьким, Мирним, Федьковичем та Франком», адже такі твори, як його, «можуть застлити в серці читача любов до рідного люду, призвичаїти думку писати про нього його ж власною мовою», сповнитися відразою до продукованих деякими україпякщо це «свідомий вияв Б. Грінчєнком ідеології буржузаного націоналізму», як стверджували деякі дослідники (хоча насправді йшлося у статті Б. Грінченка не про протиставлення одного письменства іншому, а про пригноблене становище української літератури, що завдавало письменникові болю і образи), то як в такому разі пояснити немало протилежних і до того ж цілком синхронних інших фактів? Той, наприклад, що в 1892 році (саме в час особливо напружених світоглядних шукань) Б. Грінченко закликав підвищувати рівень газети «Буковина» в спосіб перекладів з російських класиків, або той, що буквально через три місяці після появи статті «Іван Левицький» він виступив з поспіль позитивною рецензією на книжку В. Гаршина «Мулярі»?
Не випадково, до речі, під впливом критики П. Грабовського, а може, й поза цим впливом, Б. Грінченко невдовзі уважніше приглянувся до творчості Ф. Решетникова та Д. МамінаСибіряка. «Підлипівці» першого він включив до програми для самоосвіти своєї доньки (який яскравий документ, що характеризує широту художніх обріїв письменника, являє, між іншим, ця програма, у якій здійснено напрочуд вдалий відбір найкращих у ідейному та художньому відношенні творів української, російської та зарубія«юї літератури!), а цілий ряд прозових мініатюр Д. МамінаСибіряка вмістив поряд з дитячими оповіданнями Л. Толстого, у складеній ним читанці «Рідне слово».
Взагалі ж мову про ставлення Б. Грінченка до російської літератури, як і про його перекладацьку діяльність, слід починати з того, що перші переклади російських письменників з’явилися у нього ще на світанку творчості. Так, у лютомулипні 1878 року він переклав вісім поезій у прозі І. Тургенєва, твори якого, як він зізнавався, були його настільною книгою. Це — «Розмова», «Старець», «Почуєш дурня суд», «Дурень», «Маруся», «Горобець», «Борщ», «Два багатирі». На взір цих «перлинок» письменник утверднїував аналогічний жанр в нашій літературі, названий ним «дрібничками». Його мініатюри «Верби», «Вітер», «Ліс» та інші за всіма своїми особливостями є тими ж поезіями в прозі.
Відомо, що з приводу публікації цих творів Б. Грінченко мав тривалу тяганину з народовською газетою «Діло». Заявивши, що він згоден навіть на безплатну публікацію своїх перекладів, у листі від 23.ГУ.1885 року письменник повідомляв редакції: «Коли це буде надрукове, то, за згодою Вашою, не забарюсь прислати (нові) переклади Тургенева (поезій в прозі і оповідань з «Записів стрільця»), Пушкіна (повість «Капитанская дочка») і других» 34.
Однак згоди письменник не одержав, і тому деякі його плани лишилися нездійсненими. Це стосується і творчості О. Кольцова, з приводу якої у 1885 році він писав І. Зозулі: «Я, видишь ли, начал его переводить и думаю перевести всего» (III, 40861). Нам відомі переклади лише двох віршів — «Селянинові думки» та «Гірка доля». У пізніші роїш Б. Грінченко переклав ряд поезій О. Пушкіна («Чи йду майданами гучними», «Станси», фрагмент «Зимового вечора»), окремі твори 0. Плещєєва, А. Майкова, Я. Полонського, а в 1907 році видав інтерпретовані М. Загірпьою оповідання М. СалтиковаЩедріна «Дикий пап» та «Як мужик двох генералів прогодував».
Вже згадувалося про творче спілкування Б. Грінченка з В. Короленком, чиє оповідання «Вогники» у власному перекладі він надрукував у збірнику «Досвітні огні» (1906). Особисті зв’язки він мав з І. Буніним, котрий переклав деякі його поезії російською мевою, а на своїй збірці «Под открьітьім небом» поставив такий автограф: «Борису Дмитриевичу Гринченко в знак искреннего уважений от Ив. Бунина» (IV.740). Щира дружба єднала Б. Грінчепка та відомого російського поета і перекладача І. Бєлоусова.
З інтересом придивлявся Б. Грінченко й до нових талантів, що з’являлися у російському письменстві. «…Треба буде всього Горького прочитати»,- ділився він намірами в листі до дружини від 28.ХІІ.1901 р. (III, 44323). Як пересвідчуємося з листування М. Коцюбинського, М. Горький був добре ознайомлений з діяльністю Б. Грінченка, мав у своїй бібліотеці упорядковані ним видання етнографічних та фольклорних матеріалів. Зрештою, любов’ю до російських класиків Б. Грінченко був пройнятий до останніх днів свого життя. «Останнє, що ми прочитали, була «Капітанка» Чехова — він дуже любив це оповідання»,- згадувала М. Загірня .
Згадаємо нарешті і такий факт. 1902 року Б. Грінченко виступив зі статтею «Москалі» про «москалефіла», у якій піддав нищівній критиці книжку Д. Вергуна «Червоннорусские отзвуки», видану 1901 року у Львові. Прагнучи «протягти» в Галичину ідеї «православія», «самодеря«авія», «народності», цей реакціонер, редактор журналу панславістської орієнтації «Славянский век», завзято вихваляв самодержавну дійсність, оспівував «наш век русскославянский» і навіть безсоромно «підтягував» себе до класиків російського письменства. Антинародні домагання новоявленого «класика» (його, до речі, гостро розкритикував й І. Франко) глибоко обурили Б. Гріиченка. «Нам, російським українцям,- з гнівом відповідав він реакціонерам,- що знають російську літературу й мову і виробили свій літературний смак між іншим і на кращих творах російських першорядних письменників, одразу було видно, яка злиденна нікчемність ота писанина д. Вергуна» .Цими словами письменник засвідчив і свою повагу до передової російської літератури, й розуміння великого впливу, який вона справляла на розвиток українського письменства.
З широких світоглядних позицій осмислював Б. Грінченко й зв’язки рідного письменства з іншими літературами світу. Він не лише перекладав з ряду літератур, а й вважався авторитетним знавцем цієї справи. Це засвідчує хоча б той факт, що в 1894 році І. Липа пропонував йому взяти на себе координуючу функцію щодо здійснення перекладів українськими літераторами. «Неодмінно треба,- писав він Б. Грінченку,- щоб один хтось, знаючий літературу свою й інші, зробився осередком (перекладацького) діла […] Я принаймні не знаю другого такого чоловіка, крім Чайченка […] Тут треба такої людини, щоб у неї уся література була як на долоні, і не «старого» треба, а молодого, словом, треба Чайченка» (III, 38450).
Свежие комментарии