Журавлі
Восени, як відлітали журавлі в червону далекість заходячого сонця, крик їх підхмарий впав у душу волоцюги.
Склав тоді на землі своє лахміттє та кий подорожній, а руками обгорнув натруджені ноги.
Лице мав зчорніле і втомлені очі.
У величию, неогорнену просторінь розбігались перед ним стерниська пусті та сумірні, неначе по них допіру пройшли якісь похорони.
Погребли «когось» не знати де і розійшлись люди-тіні, а над стерниськом лишився відгомін чиєїсь печалі та суму. Тому над чолом самотньої людини повисла тінь і по лицях сповзла на груди. Низенько, до самої землі.
Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолія осінніх мотивів.
За ланом стерні, за смугою темного лісу помирало сонце. І довгий червоно-злотий блиск розлився по землі. З-поміж сірих пошарпаних хмар, як з кривавої рани. Впав на верхи дерев безлистих.
Тоді чоловік в лахміттях здійняв з голови дрантивий капелюх і перевів рукою по чолі. Його спітніле чорне волосся горіло в блисках заходу, наче крівлею облите. Голі, вкриті порохом ноги в обрізках чобіт та коротких штанях дрижали легенько від втоми. Сидів безрухий на придорожньому рові, а коли вітер гойдав юрбою всохлих будяків та зжовкле листя танцювало в повітрі — по лиці його перебігали легенькі хвилі ніким не впізнаних вражінь.
— Прогнали від роботи.
«Ви надто «образований», нам таких не треба».
— Ха, ха, надто образований! «У вас нема пашпорта».
— Пашпорт... ха, ха, ха... Мій пашпорт — ремесло та сумлінне.
«Так, але у вас задовге волосся і в кишені якась там газета. Взагалі, нам таких не треба. Вас би в участок... он вам за два дні гроші». .
— Ха, ха, ха!..
Натиснув капелюх, лахміттє закинув на плече й пішов. За ним сміялась скреготом всіх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.
Голі півомлілі люде. Тіснота стін. Вогнем і парою віддихають легені. І такий ситий з цигаром в зубах добродій «ви надто образований, у вас газета».
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..
Губи волоцюги викривила мовчазлива іронія, а в темних, гарних очах відбились всі кольори осіннього смерку.
Встали на ярах мли і хитались тихі, мовчазні. Дрібнесенький дощик став порошити, а будяки, притаївшись неприязною юрбою на рові, шепотіли якісь прокльони невідомо кому.
Небом летіли хмари.
— Де ваш пашпорт?..
Тонкі ніздрі та верхня губа волоцюги легенько тремтіли, ха, ха!
— Я людина зовсім вільна. Безпашпортний гість землі.
І в цьому вся трагедія.
Шарпнув засмаляною рукою свою рідку, клинцем підстрижену бороду й став говорить впівголоса.
— Є люди випадкові, безбілетні пасажири тієї плянети.
Життя для них — то вічна тюрма і арешт, бо появились на землі без пашпорта. Силоміць втручені в життє.
Раптом оглянувся позад себе на чорний від мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сіру цілість, і було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.
— Яка за мною довга лишилась дороїчі...
Вітер вхопив жовте листя, закружляв над полем і прогнав високо в каламутну розтіч мли. Стеблами соломи замів і кинув по ровах.
— Яка за мною довга лишилась дорога... така сіра всенька і повита млою.
— Проходять по ній такі ріжні тіні, як я, і не лишають навіть слідів своїх босих ніг.
— Все замітає дощ і мла.
— Сьогодні виїмково поганий день. Просто нема чим дихать.
— Який нудно сірий ллє.
Дві темні борозни впали на чоло волоцюги від брів, мов два згорнуті крила смутку.
— Цікаво знати, хто з нас більше має шансів на відродженнє, я чи той жовтий лист?..
Високо в повітрі кружляв лист кленовий, танцював, плив і врешті впав у рів. Глядів за ним пильно «безпашпортний» аж до кінця і мляво всміхнувся, потім підніс руку вгору й писав пальцем на тлі неба. Дорога спадаючого листа.
Дощ падав тихий, плаксивий, і хмари розтріпались по небі, тяжкі та безрухі, мов намоклі у зчорнілій крові плахти. Тільки далеко за лінією синіх лісів горіло пасмо червоного неба.
Смуги крови і злота мигтіли там між небом та землею, мов шпара в чорно-сивім безмірі.
І ось високо у хмарах зірвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженої душі.
Підняв тоді голову і вглядівся в ту червону далекість заходячого сонця.
— Є десь земля инча, куди відлітають ці журавлі,— прошепотів загадано.
В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу ріку сонця, в золотисто-фіолетову даль.
Чорні постаті летючих птиць рисувались на цім тлі з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повні непоборної жаги й сліпого льоту до своєї мети.
Плили в сонці до сонця, тільки на землю падали їх підхмарі, обірвані голоси.
І раптом в тій величній далекости, в пурпурній розточі заходу вицвів пальмовий гай. Далеко в непробіжнім просторі золотом облиті стояли кипариси, цвіли цитрини та пальми.
Розпливались в далекости, як чудово-ніжна фата-моргана, і журавлі розтоплювались тоже далеко десь в пурпурі і вогні.
Тоді чоловік в лахмітті схопивсь і почав йти градою, крізь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.
І в його постаті було щось з летючого самотньо журавля.
Йшов заглядений, повен руху в даль, з тією легкістю, з якою проходять бездомні люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрію пальмовий гай і в пригасаючій посвіті втопились журавлі. Йшов, як тінь темна, крізь чорний відліг землі, а коли померкли останні блиски сонця і запали тяжкі ворота хмар — чоловік щез також і втопився в смерку.
Олександрія, 1910 р.
Восени, як відлітали журавлі в червону далекість заходячого сонця, крик їх підхмарий впав у душу волоцюги.
Склав тоді на землі своє лахміттє та кий подорожній, а руками обгорнув натруджені ноги.
Лице мав зчорніле і втомлені очі.
У величию, неогорнену просторінь розбігались перед ним стерниська пусті та сумірні, неначе по них допіру пройшли якісь похорони.
Погребли «когось» не знати де і розійшлись люди-тіні, а над стерниськом лишився відгомін чиєїсь печалі та суму. Тому над чолом самотньої людини повисла тінь і по лицях сповзла на груди. Низенько, до самої землі.
Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолія осінніх мотивів.
За ланом стерні, за смугою темного лісу помирало сонце. І довгий червоно-злотий блиск розлився по землі. З-поміж сірих пошарпаних хмар, як з кривавої рани. Впав на верхи дерев безлистих.
Тоді чоловік в лахміттях здійняв з голови дрантивий капелюх і перевів рукою по чолі. Його спітніле чорне волосся горіло в блисках заходу, наче крівлею облите. Голі, вкриті порохом ноги в обрізках чобіт та коротких штанях дрижали легенько від втоми. Сидів безрухий на придорожньому рові, а коли вітер гойдав юрбою всохлих будяків та зжовкле листя танцювало в повітрі — по лиці його перебігали легенькі хвилі ніким не впізнаних вражінь.
— Прогнали від роботи.
«Ви надто «образований», нам таких не треба».
— Ха, ха, надто образований! «У вас нема пашпорта».
— Пашпорт... ха, ха, ха... Мій пашпорт — ремесло та сумлінне.
«Так, але у вас задовге волосся і в кишені якась там газета. Взагалі, нам таких не треба. Вас би в участок... он вам за два дні гроші». .
— Ха, ха, ха!..
Натиснув капелюх, лахміттє закинув на плече й пішов. За ним сміялась скреготом всіх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.
Голі півомлілі люде. Тіснота стін. Вогнем і парою віддихають легені. І такий ситий з цигаром в зубах добродій «ви надто образований, у вас газета».
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..
Губи волоцюги викривила мовчазлива іронія, а в темних, гарних очах відбились всі кольори осіннього смерку.
Встали на ярах мли і хитались тихі, мовчазні. Дрібнесенький дощик став порошити, а будяки, притаївшись неприязною юрбою на рові, шепотіли якісь прокльони невідомо кому.
Небом летіли хмари.
— Де ваш пашпорт?..
Тонкі ніздрі та верхня губа волоцюги легенько тремтіли, ха, ха!
— Я людина зовсім вільна. Безпашпортний гість землі.
І в цьому вся трагедія.
Шарпнув засмаляною рукою свою рідку, клинцем підстрижену бороду й став говорить впівголоса.
— Є люди випадкові, безбілетні пасажири тієї плянети.
Життя для них — то вічна тюрма і арешт, бо появились на землі без пашпорта. Силоміць втручені в життє.
Раптом оглянувся позад себе на чорний від мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сіру цілість, і було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.
— Яка за мною довга лишилась дороїчі...
Вітер вхопив жовте листя, закружляв над полем і прогнав високо в каламутну розтіч мли. Стеблами соломи замів і кинув по ровах.
— Яка за мною довга лишилась дорога... така сіра всенька і повита млою.
— Проходять по ній такі ріжні тіні, як я, і не лишають навіть слідів своїх босих ніг.
— Все замітає дощ і мла.
— Сьогодні виїмково поганий день. Просто нема чим дихать.
— Який нудно сірий ллє.
Дві темні борозни впали на чоло волоцюги від брів, мов два згорнуті крила смутку.
— Цікаво знати, хто з нас більше має шансів на відродженнє, я чи той жовтий лист?..
Високо в повітрі кружляв лист кленовий, танцював, плив і врешті впав у рів. Глядів за ним пильно «безпашпортний» аж до кінця і мляво всміхнувся, потім підніс руку вгору й писав пальцем на тлі неба. Дорога спадаючого листа.
Дощ падав тихий, плаксивий, і хмари розтріпались по небі, тяжкі та безрухі, мов намоклі у зчорнілій крові плахти. Тільки далеко за лінією синіх лісів горіло пасмо червоного неба.
Смуги крови і злота мигтіли там між небом та землею, мов шпара в чорно-сивім безмірі.
І ось високо у хмарах зірвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженої душі.
Підняв тоді голову і вглядівся в ту червону далекість заходячого сонця.
— Є десь земля инча, куди відлітають ці журавлі,— прошепотів загадано.
В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу ріку сонця, в золотисто-фіолетову даль.
Чорні постаті летючих птиць рисувались на цім тлі з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повні непоборної жаги й сліпого льоту до своєї мети.
Плили в сонці до сонця, тільки на землю падали їх підхмарі, обірвані голоси.
І раптом в тій величній далекости, в пурпурній розточі заходу вицвів пальмовий гай. Далеко в непробіжнім просторі золотом облиті стояли кипариси, цвіли цитрини та пальми.
Розпливались в далекости, як чудово-ніжна фата-моргана, і журавлі розтоплювались тоже далеко десь в пурпурі і вогні.
Тоді чоловік в лахмітті схопивсь і почав йти градою, крізь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.
І в його постаті було щось з летючого самотньо журавля.
Йшов заглядений, повен руху в даль, з тією легкістю, з якою проходять бездомні люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрію пальмовий гай і в пригасаючій посвіті втопились журавлі. Йшов, як тінь темна, крізь чорний відліг землі, а коли померкли останні блиски сонця і запали тяжкі ворота хмар — чоловік щез також і втопився в смерку.
Олександрія, 1910 р.
