Похід життя — журавлі — Галина Журба

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ЖуравліВосени, як відлітали журавлі в червону далекість заходячого сонця, крик їх підхмарий впав у душу волоцюги.Склав тоді на землі своє лахміттє та кий подорожній, а руками обгорнув натруджені ноги.Лице мав зчорніле і втомлені очі.У величию, неогорнену просторінь розбігались перед ним стерниська пусті та сумірні, неначе по них допіру пройшли якісь похорони.Погребли «когось» не знати де і розійшлись люди-тіні, а над стерниськом лишився відгомін чиєїсь печалі та суму. Тому над чолом самотньої людини повисла тінь і по лицях сповзла на груди. Низенько, до самої землі.Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолія осінніх мотивів.За ланом стерні, за смугою темного лісу помирало сонце. І довгий червоно-злотий блиск розлився по землі. З-поміж сірих пошарпаних хмар, як з кривавої рани. Впав на верхи дерев безлистих.Тоді чоловік в лахміттях здійняв з голови дрантивий капелюх і перевів рукою по чолі. Його спітніле чорне волосся горіло в блисках заходу, наче крівлею облите. Голі, вкриті порохом ноги в обрізках чобіт та коротких штанях дрижали легенько від втоми. Сидів безрухий на придорожньому рові, а коли вітер гойдав юрбою всохлих будяків та зжовкле листя танцювало в повітрі — по лиці його перебігали легенькі хвилі ніким не впізнаних вражінь.— Прогнали від роботи.«Ви надто «образований», нам таких не треба».— Ха, ха, надто образований! «У вас нема пашпорта».— Пашпорт… ха, ха, ха… Мій пашпорт — ремесло та сумлінне.«Так, але у вас задовге волосся і в кишені якась там газета. Взагалі, нам таких не треба. Вас би в участок… он вам за два дні гроші». .— Ха, ха, ха!..Натиснув капелюх, лахміттє закинув на плече й пішов. За ним сміялась скреготом всіх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.Голі півомлілі люде. Тіснота стін. Вогнем і парою віддихають легені. І такий ситий з цигаром в зубах добродій «ви надто образований, у вас газета».— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..Губи волоцюги викривила мовчазлива іронія, а в темних, гарних очах відбились всі кольори осіннього смерку.Встали на ярах мли і хитались тихі, мовчазні. Дрібнесенький дощик став порошити, а будяки, притаївшись неприязною юрбою на рові, шепотіли якісь прокльони невідомо кому.Небом летіли хмари.— Де ваш пашпорт?..Тонкі ніздрі та верхня губа волоцюги легенько тремтіли, ха, ха!— Я людина зовсім вільна. Безпашпортний гість землі.І в цьому вся трагедія.Шарпнув засмаляною рукою свою рідку, клинцем підстрижену бороду й став говорить впівголоса.— Є люди випадкові, безбілетні пасажири тієї плянети.Життя для них — то вічна тюрма і арешт, бо появились на землі без пашпорта. Силоміць втручені в життє.Раптом оглянувся позад себе на чорний від мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сіру цілість, і було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.— Яка за мною довга лишилась дороїчі…Вітер вхопив жовте листя, закружляв над полем і прогнав високо в каламутну розтіч мли. Стеблами соломи замів і кинув по ровах.— Яка за мною довга лишилась дорога… така сіра всенька і повита млою.— Проходять по ній такі ріжні тіні, як я, і не лишають навіть слідів своїх босих ніг.— Все замітає дощ і мла.— Сьогодні виїмково поганий день. Просто нема чим дихать.— Який нудно сірий ллє.Дві темні борозни впали на чоло волоцюги від брів, мов два згорнуті крила смутку.— Цікаво знати, хто з нас більше має шансів на відродженнє, я чи той жовтий лист?..Високо в повітрі кружляв лист кленовий, танцював, плив і врешті впав у рів. Глядів за ним пильно «безпашпортний» аж до кінця і мляво всміхнувся, потім підніс руку вгору й писав пальцем на тлі неба. Дорога спадаючого листа.Дощ падав тихий, плаксивий, і хмари розтріпались по небі, тяжкі та безрухі, мов намоклі у зчорнілій крові плахти. Тільки далеко за лінією синіх лісів горіло пасмо червоного неба.Смуги крови і злота мигтіли там між небом та землею, мов шпара в чорно-сивім безмірі.І ось високо у хмарах зірвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженої душі.Підняв тоді голову і вглядівся в ту червону далекість заходячого сонця.— Є десь земля инча, куди відлітають ці журавлі,— прошепотів загадано.В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу ріку сонця, в золотисто-фіолетову даль.Чорні постаті летючих птиць рисувались на цім тлі з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повні непоборної жаги й сліпого льоту до своєї мети.Плили в сонці до сонця, тільки на землю падали їх підхмарі, обірвані голоси.І раптом в тій величній далекости, в пурпурній
розточі заходу вицвів пальмовий гай. Далеко в непробіжнім просторі золотом облиті стояли кипариси, цвіли цитрини та пальми.Розпливались в далекости, як чудово-ніжна фата-моргана, і журавлі розтоплювались тоже далеко десь в пурпурі і вогні.Тоді чоловік в лахмітті схопивсь і почав йти градою, крізь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.І в його постаті було щось з летючого самотньо журавля.Йшов заглядений, повен руху в даль, з тією легкістю, з якою проходять бездомні люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрію пальмовий гай і в пригасаючій посвіті втопились журавлі. Йшов, як тінь темна, крізь чорний відліг землі, а коли померкли останні блиски сонця і запали тяжкі ворота хмар — чоловік щез також і втопився в смерку.

Олександрія, 1910 р.