Природа сміху в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуя-Левицького

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Загальновизнано, що гумор – «одна з найсильніших, націкавіших особливостей» таланту І. С. Нечуя-Левицького. Найвиразніше, найколоритніше ця риса виявилася в його повісті «Кайдашева сім’я», в якій напрочуд яскраво передано національний колорит.

Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використав засоби народної сміхової культури, взявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху. У народній культурі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї».

Найперше, що привертає увагу під час читання повісті, — це поєднання ліричного й гумористичного пластів зображення. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві й мові автора, і мові персонажів, а картини природи налаштовують на спокій, тишу, радісне сприйняття світу й тим самим контрастують із непокоєм у родині Кайдашів, підсилюють безглуздість суперечок і сварок.

Кожна ситуація у творі має подвійний характер. Так, зокрема, пригоди п’яного Кайдаша викликають то доброзичливий, життєрадісний сміх, то сумний, печальний. Сміх викрешують і репліки Кайдашихи, яка на людях, щоб показати свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що її й дражнили «пані економша».

Але стара Кайдашиха – теж жертва тогочасного життя, тому її постійні бійки й сварки з невісткою викликають сатиричний сміх, і не тому, що все закінчується трагічно (Мотря виколола свекрусі око), а тому, що не може бути кінця ворожнечі у ворожому суспільстві.

Дотепні порівняння, прислів’я, приказки вияскравлюють авторську позицію, несуть тугу за кращим життям і є засобом засудження всього, що деморалізує людину, вбиває в ній людське. Коли їх замало, Нечуй-Левицький використовує прийом контрасту, що створюється неспівмірністю між високим стилем народно-героїчного епосу та нікчемним змітом ситуації.

Така природа сміху в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».