Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Із замилуванням письменник змальовує безмежний український степ («Чорт вас візьми, степи, які ви гарні!», «Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому бризнули міліони різних кольорів»), могутній Дніпро («Він віяв холодними хвилями і розстилався ближче, ближче і, нарешті, охопив половину всієї поверхні землі»). Та мета його розповіді — описати Запорізьку Січ — колиску гордого козацького духу («Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви! Ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну!»). М. Гоголь показує устрій Запорізької Січі, побут, звичаї козаків, їхні військові походи та подвиги. Реальні події і художній вимисел переплелися в єдине, закінчене ціле: перед читачами постав початок народно-визвольного руху в Україні в наприкінці 30-х — початку 40-х років XVII століття. Його голос повниться жалем із приводу того, що були жорстокі часи. Головні герої повісті «Тарас Бульба», «хоч і гинуть фізично, залишаються в народній пам’яті безсмертними, бо переконані, що «не загине жодна великодушна справа». Помираючи, козаки розуміють, що боротьба не закінчена, що смерть їхня не даремна, а потрібна для майбутньої перемоги. У цій вірі у безсмертя народу — справжній оптимізм повісті, її героїчний пафос, народне, життєстверджуюче начало. Усьому світові М. Гоголь довів, що є Україна і українці як нація, а не жителі південних окраїн, «малороси» чи «хохли».
Тарас Бульба — головний герой однойменної повісті М. Гоголя. Це запорізький полковник, що втілив у собі кращі риси українського козацтва. Відомий російський критик писав: «Що таке Тарас Бульба? Герой, представник життя цілого народу, цілого політичного суспільства у відому епоху життя».
Тарас Бульба — мужній та відважний воїн, який уславив себе у багатьох боях. «Немає у нас нікого, що рівний йому в доблесті». Найсвятіша для нього справа — оборона віри та вітчизни. Цьому він присвятив усе життя, в такому ж дусі виховував і синів. Часто він був до них надто суворий, не показував глибоко прихованої батьківської любові. Але потайки милувався Остапом («О! та це буде з часом добрий полковник!»). І про Андрія думав: «І це добрий — враг би не взяв його! — вояка! Не Остап, але добрий, добрий також вояка!» Коли ж Андрій зрадив козаків заради прекрасної полячки, батько власноручно його вбив. Неймовірними зусиллями Тарас Бульба пробирається до Варшави і підтримує Остапа в його останню найтяжчу хвилину.
Відважним, досвідченим командиром виявляє себе Тарас, коли його обрали наказним отаманом. Найперше для нього — вірність вірі, вітчизні і громаді. Це видно не тільки з його знаменитої промови про товариство і бойове братство, а і вчинків. І в останню свою хвилину він намагається допомогти товаришам.
Тарас Бульба — безкомпромісний, нещадний до ворогів, бо глибоко прийняв до серця кривди народні (ксьондзи у свої таратайки «…запрягають уже не коней, а просто православних християн», а «гетьман, засмажений у мідному бику, лежить у Варшаві»).
Отже, Тарас Бульба — народний герой, що втілив у собі кращі риси запорізького козацтва, силу і волелюбність українського народу.
(За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба») Остап і Андрій — сини головного героя повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Вони майже однолітки, молоді, дужі хлопці. Навчалися у Київській академії. Остап ледь не з дитинства мріяв про Запорізьку Січ, кілька разів кидав навчання, і тільки погроза батька зробити його монахом на двадцять літ примусила його зробитися сумлінним учнем. За вдачею він був суворим, не прощав образ. Батькові на його глузування сказав: «За образу не подивлюся і не зважу ні на кого».
Андрій вчився легко, був мрійником, цінував красу, не був байдужим до жінок. Ніжнішим він був і до матері. Одного разу хлопець познайомився з прекрасною полячкою, хоч і одержав за це тумаків від її челяді.
Коли Тарас Бульба привіз своїх синів на Запорізьку Січ, «швидко обоє молодих козаків стали на добрім рахунку в козаків. …Жваво і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за яку новачок приймався урочисто в козацькі кола».
Почався визвольний похід проти утисків пансько-шляхетської Польщі. «За один місяць змужніли й зовсім переродилися пташенята, що тільки-но оперилися, і стали чоловіками. Риси обличчя їх, у котрих до цього часу була видна якась юнацька м’якість, стали тепер грізними і сильними. А старому Тарасу любо було бачити, як обоє синів його були одними з перших».
Остапу ніби на роду був написаний шлях битв і подвигів. Він був хоробрим, розважливим і холоднокровним воїном, через це його як і мріяв батько, у битві під Дубно обрали курінним. Загинув мужній воїн, як герой, не промовивши й слова під тортурами ворогів.
Андрій спочатку теж «увесь поринув у чарівну музику куль і мечів». Він не вмів розраховувати й обдумувати в бою, летів напролом і часто творив чудеса військової майстерності. Та доля звела його знову з колишньою коханою полячкою, яка опинилася в осадному місті. Краса дівчини так полонила його, що він забув про все — і про батька, і про присягу, і про вітчизну. Це його й погубило. Андрій виступив у бою на боці поляків, проти своїх козаків-товаришів, і був покараний. Батько власноручно убив його за зраду, не дозволивши братові навіть поховати його по-христи-янськи. Так безглуздо загинула молода сила, козацький цвіт.
Були сини одного батька, та не одного характеру й не однакової долі. Тому й загинули — один патріотом, героєм на славу вітчизні, а другий — зрадником на власне безчестя й горе батька.
Свежие комментарии