Loading...

Твір на тему Ідея мужньої відданості Вітчизні в повісті Михайла Старицького «Облога Буші»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Колись М. Старицький подорожував Поділлям. Він побував у Буші і бачив руїни старої фортеці , з одного боку його це дуже розчарувало,але він не здавався морально. Історія оборони містечка справила на письменника неабияке враження і стала приводом для написання повісті.

Захищаючись, усі до єдиного мешканці Буші були готові віддати своє життя, але зберегти власну гідність. Козаки добре розуміли, що їм ніколи не встояти проти цілого полчища татар і поляків, але були готові покласти свої голови заради того, щоб якомога довше протримати ворога біля стін фортеці, не дати йому пройти далі, а самим дочекатися основних сил війська Хмельницького. Міцні і сильні духом запорожці твердо вирішують не здаватися ворогові, боротися до останньої краплі крові, забрати на той світ разом з собою якомога більше ворогів і продати своє життя щонайдорожче.

М. Старицький з великою майстерністю зображує підготовку мешканців фортеці до оборони і настрій мужніх вояків. Козаки жартували, хоча стояли на порозі іншого світу і вже відчували дихання смерті. Кожен з цих людей – справжня історична постать, справжній герой, кожен з них відіграв не меншу роль у цій братовбивчій несправедливій війні, ніж сам Богдан Хмельницький.

Письменник добре розуміє сам і дає змогу відчути читачам, що без таких хоробрих воїнів, якими були жителі Буші, ніколи б не відбулося переможних козацьких походів відомих ватажків. У ті нелегкі часи тільки вміння пожертвувати особистими інтересами, власним життям і життям рідних давало українцям шанс на здобуття свободи і відстоювання власної незалежності.

Іти на вірну смерть, це, безперечно, не таке просте рішення для героїнь повісті – молодих дівчат Катрі і Орисі, дівчат, які ще майже не бачили життя і ще не насолодилися ним. Тим самовідданіше і трагічніше виглядає їх подвиг. Орися – це головна героїня твору, дочка коменданта фортеці. Вона переживає за долю своєї Батьківщини, адже виховувалася у родині справжнього козака, оборонця рідної землі. Мати Орисі давно загинула, загинула, але не віддалася до рук ворогів. Орися розуміє, що їй доведеться повторити долю своєї матері, що єдиний вихід у неї, як й у інших мешканців фортеці – загинути, але загинути гідно.

Драматизм подій підсилює особиста трагедія Орисі: її коханий хлопець, Антон Крецький, знаходиться по той бік фортеці, бо він перейшов до ворогів. Дівчина все ще кохає парубка, все ще пам’ятає кожну мить, пережиту з Антоном, і тому вона переживає внутрішній конфлікт, не менш страшний, ніж обстановка, що склалася навколо Буші. Орися повинна зробити важкий вибір: зрадити свого батька, усіх, хто захищає фортецю, зрадити Україну, чи убити свого коханого і спробувати забути своє кохання. Розуміючи, що життя їй з Антоном не буде, дівчина вирішую підірвати розташовані під фортецею порохові склади. Героїня сприймає свою смерть як порятунок, як зцілення, як належне.

У своїх хворобливих снах під час облоги, які тривають не більше півгодини, Орися бачить то дитинство, то юність. Показовим у цьому сенсі є образ, який з’являється у останньому сні дівчини. Вона бачить, як стоїть на березі Дністра під ласкавим промінням теплого сонця, а ось вона вже не дівчина, а калина, яка простягає віття-руки до прекрасного явора на іншому березі, але їх розділяють холодні каламутні хвилі. Та й сонце вкриває чорна хмара, підіймається сильний вітер, на Дністрі здіймаються хвилі, вивертає з коренем калину, а потім і явора, і опиняються вони разом у тому вихорі: «От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно…». Так само, як калина і явір, гинуть Орися і Антон. І вже ніколи вони не розлучаться, адже поховані вони живцем у тій жорстокій братовбивчій війні, яка забрала їх батьків, їх домівки і їх життя.

У своїй повісті «Облога Буші» М. Старицький не раз висловлює особисті погляди на долю нашої країни та з великим жалем згадує «братерську різню, пограбування й розбій», що відбувалася на рідній землі. А найкращі сподівання письменника вкладені в слова одного з персонажів твору – сотника Михайла Завістного, з якими він звертається до України: «А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних – стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..».