У чому причина особливої драми Мартина Борулі

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває того­часні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотан­ня батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відно­вити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміють­ся з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гар­ненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»
На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за се­бе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно ста­ти дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.
Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мар­тин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «дав­ньої залежності і бідності». Боруля марить тим, щоб хоч онуки його «бу­ли дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!» І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися пока­рання для свого кривдника дворянина Красовського.
Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля силиться за­вести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю. Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».
Дочка Борулі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну мо­ральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував сво­їх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині сло­ва: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».
Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю, — себто так, як у чиновницькому колі було заведено.
Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить си­нові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі зда­ється, уже нерівня їхньому роду. Яскравий сатиричний персонаж — по­вірений Трандалєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює в собі бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Один з найколоритніших образів п’єси — Омель-ко. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрій­ливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм. Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними ціннос­тями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармо­нійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, при­родним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.
У кінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мар­тина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, — попелом стала».
Зокрема, Мартин Боруля: •
  • наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять; •
  • планує розвести собак і їздити на полювання; • хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; •
  • намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; •
  • прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).
Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?» 

Loading...