Loading...

Драма Івана Кочерги «Свіччине весілля»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Нашому народу судила історія — жити, перемагаючи ворогів. А ворогів, ой, як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорним потопом, зваблені родючими ґрунтами, багатством лісів і надр земних, достатком міст і сіл.
Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор Полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг — але й не скорився.
Київ 1506 року. Це вже не оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.
Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — «чорні люди», що вони — хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.
У п’єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.
Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!», «Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було — здобути киянам право на світло:
Ні! Годі вже! Життя не пошкодую, А привілеї наші поверну. А не віддасть добром, то візьмем силою. Об заграву шляхетного їх замку, Тоді засвітим наші каганці! До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою: На честь Меланки й Свічки Ми цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:
Грудьми й мечем — од вітру і людей
Клянемся наше світло боронить!
А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанский заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості…
Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:
А тепер на приступ! До зброї всі! До волі! До борні! І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:
І справді, край? Звільниш мене, та й квит?
Погано ж ти рахуєш, воєводо,
Коли життя за грамоту даєш.
А хто мені поверне ту надію,
Пошану ту, що я колись бергз…
В моїй душі до того ж привілею. А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.
Я не боюсь ні смерті, ні тортур
І все ж тобі не загасити світла,
Що з тьми віків та через стільки бур
Проніс народ відважний і свободний. Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені — для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо
… свічки мирної не варта та країна,
що в боротьбі її не засвітила…» Які пророчі слова… Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.
…Стародавній Київ 1506 року. Це вже не те оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями. Київ похмурий і темний, бо людям заборонено навіть свічки світити. Заборонено, щоб не запалити місто, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трудівники — «чорні люди», що вони — темні, безправні та безсилі.
Уже при першому знайомстві з ремісниками показано їх невдоволення існуючим станом, зокрема, останніми розпорядженнями Воєводи, згідно з якими вони мусять безкоштовно виготовити для міського правителя по півтисячі кожухів і штанів, тисячу чобіт.
Несправедливостей чинилося немало і до цього. Але особливе невдоволення викликає закон про заборону світла, що розцінюється ремісниками як нехтування їх потреб і інтересів, як намагання задушити, знищити духовне життя трударів, позбавити їх можливостей спілкуватися між собою. Вже сім років живе Київ без світла. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, найсвідоміші з-поміж «темного люду»: експансивний кожум’яка Чіп та Мудрий золотар Передерій — закликають дати гідну відсіч Воєводі.
Особливо вагомим є образ головного героя драми — зброяра Івана Свічки. Його кохання до Меланки зливається в могутній акорд з любов’ю до волі. Сміливий, чесний, він користується незмінною повагою ремісників. Наділений неабияким розумом, Свічка уважно аналізує все побачене і почуте, добре знає життя і людей, а тому до його думок прислухаються. А дбає він передусім про інтереси громади, ладен віддати життя за загальну справу. Тому й проголошує упевнено:
Хоч не мені — для вільного народу Колись
зоря займеться світова.
Для Свічки особисто князівська грамота вже не має жодної цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть.
Він легко поступився б «привілеєм брехливим» і міг би врятувати власне життя. Але Свічка знає і те, які надії покладає народ на грамоту, знає, що за оту «примару золоту» народ «боровся, як за правду». Тому віддати грамоту — означає зрадити своїх, зрадити народ. Це добре розуміють і Свічка, і його вороги. Воєвода востаннє запитує Свічку: «Мовчиш? Не хочеш зрадити?». Свічка обирає смерть. Життя, куплене ціною зради своїх товаришів, не приваблює його. Але Меланка не може допустити, щоб коханий втратив життя. Зваблива й світла, наче промінь сонця, Меланка чарує всіх — від подруг до свавільного князя Ольшанського. Сила кохання, прагнення врятувати життя Свічці змусили її згодитись пожертвувати собою. Вогник свічки, який повинен врятувати життя Іванові, Меланка береже більше, ніж власне життя. Та цей символ має набагато ширше значення. Він не тільки врятовує життя Івану, а і запалює на боротьбу увесь народ.
У драмі світло протиставляється темряві, трудове Поділля — горі, де стоїть замок Воєводи; Свічці, його побратимам-цеховикам протиставлені Ольщанський, литовські лицарі, воєвода. Який же темний і злий їх світ, хоч в ньому засяє і безліч свічок. Виняток становить Гільда — дружина воєводи. Вона віддає Свічці грамоту не лише з почуття вдячності до свого рятівника, а й тому, що співчуває і погоджується з боротьбою ремісників за світло та інші права.
Отже, образ світла — центральний образ драми. Жорстокий присуд Воєводи осліпити Івана, щоб не бачив більше сонця, слабенький вогник свічки в ліхтареві, який крізь бурю проносить Меланка, щоб урятувати свого коханого, живий вогонь свободи і справедливості у серцях народних — вічний, незгасний, всесильний — то все пов’язане з образом світла.
 
ПІДВАЛ САЙТУ