Loading...

Екзаменаційні твори з літератури: Життя Стуса — це дорога через терни до зірок

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Породивши його на Різдво Христове року Божого 1938, у найлихішу годину нівечення нас як народу, мати не одчаялася записати його цим великим днем і заклала в імені його, Василь, що грецькою означає «володар», потяг до необхідної нам державності.
В останній рік свого земного віку він питав в камері у глибоко віруючого діда Семена-Покутника:
  • «А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?» На що дідо мовив: «То є додаткова ласка Божа, щастя, але кому багато дається, з того багато спитається».
  • Він знав собі ціну, кажучи: «Кирея слави лопотить на вітрі», але в хвилину смутку мовив: «Якщо нас коли-небудь і згадують, то як таких, що в годину люту посміли залишитися самі собою. І десь там маленькими літерами напишуть, що той ще й вірші писав». «Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі…»
Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» можна вважати програмним для поета. Він невеликий за розміром, глибокий за змістом. У ньому стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у а до правоту та її грядущу перемогу.
Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступно звинуваченого, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:
  • Як добре те, що смерті не боюсь я
  • і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
  • і що перед вами, суді, не клонюся
  • в передчутті недовідомих верст…
У них нема бравади і пози. Біблійний образ тяжкого хреста через асоціацію з образом Ісуса, що сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп’яли, утверджує справедливість справи, за яку боровся герой. Життя Стуса було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім’я України, її народу. Всіляка скверна до нього не приставала. Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло цей чоловік не вмів і не хотів. Це підкреслюється епітетом — «незле обличчя» поета. Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що хай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів, «Народе мій, до тебе я ще верну…»
Ліричний герой поезії Стуса — сам він — знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того, він свідомо вибрав для себе трагічну долю, благав Бога залишити його таким,
  • яким мене мати вродила
  • і благословила в світи.
  • І добре, що не зуміла
  • мене від біди вберегти.
  • «Господи, гніву пречистого…»
Тож невипадково образ смерті у вірші «Як добре те…» творить поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці його ж упевненим — до народу він прийде тоді, коли в смерті обернеться до життя — і в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, його гірке посмертне повернення на любу Україну — в рідну землю — було безмежно сумним і відночас тріумфальним. Україною поет жив, марив в чужині. Ця любов була смислом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім мррозі калина…» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими? І відразу — спалах уяви і різкий контраст.
  • Неосяжна осонцена днина,
  • і собором дзвінким Україна
  • написалась на мурах тюрми.
Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі дзвінкого собору. Та знову сумний контраст, картина колимських снігів:
  • Безгоміння, безлюддя довкола,
  • тільки сонце, і простір, і сніг…
  • та ота якимись вітрами занесена калина.
Завершується пейзажний малюнок філософським образом, який станс зрозумілим лише в контексті всієї творчості (і життя) поета: і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.
Є у доробку Стуса ще один вражаючий спогад — пейзаж — поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається «У цьому полі, синьому, як льон…» Але що це за синє поле? Це не льон цвіте — воно ж бо «синє, як льон». Тоді що? Волошки? Мабуть, ні — скільки ж тих волошок у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором. Саме сюди, на рідні вкраїнські простори, полинуло Василеве останнє «прощай» з карцерної камери №3, де 4 вересня 1985 року перестало битися його серце:
  • Ще вруняться горді Славутові кручі,
  • ще синіє річки замріяна гладь,
  • та вже проминув тебе птахом летючим
  • твій час, твій останній.
  • Попереду — падь.
  • Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
  • Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
  • Бо вже ослонився безокрай чужинний,
  • бо вже чужинецький ощирився край.
  • Прощай, Україно, моя Україно,
  • чужа Україно, навіки прощай.
Три домовини, перевезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями з Уралу та поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Свято-Покровської церкви, накрито червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах — вінки тернові, з яскравими калиновими гронами.
  • Нехай до нього прийде Україна,
  • І зніме хустку, і пов’яже хрест…
  • Десниця Божа і Господній перст
  • укажуть місце, де його калина.
25 лютого 1990 року чиясь підла рука вчинила нечуваний акт вандалізму: могилу поета на Байковому кладовищі у місті Києві було спалено…
Народе мій, схаменися! Невже твоя доля — це доля раба, невільника на рідній землі? Невже знову повториться Василева доля і доля сотень, тисяч його побратимів, яких з далеких мордовських, колимських таборів лелеченьки уже «мертвих принесуть додому»?