Loading...

Фольклорні джерела повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Де можна зустрітися з казкою, де можна почути «вічний шум річки», побачити «довгі плакучі трави»? Здається, тільки у Карпатах та ще у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Живуть там люди, щирі душею, неспокійні й пісенні, люди, що звуться гуцулами. Саме про них, захоплений їхніми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи свого часу для України картини гуцульського життя.
Ніби з казкової сивої давнини йдуть до нас гуцульські міфологічні вірування. Зустрічаємося ми і зрадником, і з щезником, і з нявками, і з чугайстром, і з голосом сокири, який так лякає маленьких дітей. Здається, що гуцули — це невід’ємна частина природи, які вірять їй безмежно, які живуть за її законами, навіть не силкуючись їх зрозуміти чи змінити. Вірять і Іван Палійчук, і Марічка Гутенюк, й усі їхні сусіди у ворожіння, вірять, що існують нявки, які ведуть людей до загибелі, вірять, що їм перешкоджає чугайстр, вірять в багато чого, що живе тільки в їхній уяві та йде від далеких предків. «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І навіть маленькі діти намагаються розкрити таїну, дізнатися, «з чого постала зозуля», «про що канькає коня», де живе нечиста сила.
Діти переймають гуцульські повір’я, звичаї. Ще змалку вміють вони грати на денцівці, а згодом і на флоярі. Все це — світ Гуцульщини, світ, де поряд з казкою живе і реальність. Пасуться вівці, корови під чарівні звуки денцівки, а поблизу чекає людей смерть, сповіщаючи про себе трембітанням трембіти. Є у гуцулів і кривава ворожнеча, як у Палійчуків з Гутенюками, є і теплі людські взаємини — у полонині між вівчарами. Полонина взагалі багата на різноманітні ритуали, ворожіння, черпає свої звичаї у фольклорному світі гуцулів. Вона «починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого», за повір’ями гуцульських прапредків, які з незапам’ятних часів шанували во-гонь-ватру. «Ні звір, ні сила нечиста не озьмеся мар-жини», доки палахкотітиме його полум’я. А щоб його запалити, треба виконати своєрідний ритуал. Скільки таких ритуалів у гуцулів, які є гармонійним продовження їхніх звичаїв, побуту, вірувань!
Кохається в своїй маржинці Іван Палійчук і разом з тим підкурює, ворожить, збирає помічне зілля і замовляє. Роблять у полонині вівчарі будз й одночасно ніби чаклують: «Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує». У повісті ми бачимо, і як доять вівці, і як «вуйко» роздер корів, і про що розмовляють вівчарі, і що вони їдять. Гуцульщина йде до усіх нас, кожного разу дивуючи своєю різнобарвністю, незвичайністю. Багато чого в гуцульських звичаях своєрідного, невідомого, цікавого, дивовижного. Такою є і смерть у повісті: «…смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер». Трембітання трембіти, плачі “над померлим — все це нам зрозуміло. Але у гуцулів смерть — це не тільки плач. За ним йдуть і сміх, і жарти, і навіть регіт. Людина повинна піти в інший світ не сумна, а весела, і ніби підтвердження цього — «загадкова усмішка смерті» Івана Палійчука. Він помер, але залишаються живими інші люди, веселі й щасливі, тому і не треба більше плакати — треба віддатися чудовому настрою.
Гине Палійчук, який пішов за нявкою-Марічкою, ще й захистив її від чугайстра, що є втіленням доброї сили. Гине він. проте залишається «живим» незвіданий світ Гуцульщини. Цей світ не завжди нам зрозумілий, тому що є належністю народу, який свято вірить у казку, у міфи, не відходить від традицій та ритуалів своїх прапредків. Та, здається, гуцули і самі є частиною казки. Тому й не дивно, що повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» надовго залишається у нашій пам’яті, радуючи та інтригуючи своїми повір’ями, звичаями, побутом та віруваннями. Це все — фольклорні джерела.