Loading...

Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті повернуся до життя

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Коли світити і жити є злочин, яким займається най могутніша в тоталітарній державі каральна машина, що розстрілює сузір’я, то винних поетів шукати не доводиться. Але десь має бути якась добра рука, яка ласкаво стримає їх перед вибором дороги знищення. Не було сили, яка б стримала Василя Стуса. І він вийшов на свою Сенатську площу. Він розумів, що в кривих дзеркалах страху вибір його не буде навіть усвідомлений і оцінений. Зате… прийде нове покоління… Вічний мотив.
Твоє життя минуло й занебуло,
І гусне крик. Довліє злоба дневі.
І спроневіра спалює чоло,
І дивен див біжить поверхи древа,
І ніч біжить поверхи давніх днів,
І тінь лягла на заволоку часу
Поезія, краса моя, окрасо,
Я перед тебе чи до тебе жив?
Чи усвідомлював Василь Стус, що він несе у собі рідкісний національний скарб? Здається, усвідомлював. У всякому разі усвідомлював, що ціна на національний скарб зовсім упала. Обминувши державний прейскурант і цінності тодішнього літературного ярмарку, Василь Стус розумів, що посідає в українській літературі вакантне високе місце. Він почувався патрицієм, що несе високий обов’язок солдата: якщо не я, то хто?
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, Доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.
Повторюють вічне питання: чи є сенс у донкіхотстві поета, коли він і дні його життя є неповторною цінністю? В цьому питанні є спроба вже навіть зараз перетягти його на свій бік… Тим часом нам треба зрозуміти: Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. В трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, впасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Стус не питав, чи тяжкий хрест, а природно і постійно ніс обов’язок честі, як спадок предків.
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя…
Наш обов’язок честі — зберегти образ Василя Стуса правдивим. Ім’я його не надається для плакатного патріотизму. Під його прапором мають право збиратися безкорисні ідеалісти — саме ті, хто світить незалежно від обставин і погоди.
…І врочить подив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.
Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспільства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…
Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберегли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.
Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу. Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.
Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не златоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичину саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важливішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.
Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єднують нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.