Твір на тему: "Непогасна зоря В. Симоненка"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза!
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?
Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.
«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:
«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…»
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.
…Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В.Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу «поезії безплідній, як толоці», прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, любові, правди, справедливості.
Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.
Я тебе сприймаю за істину —
небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану
І таку я люблю тебе!
Неповторність Симоненкових віршів про кохання — в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:
У весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.
Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:
ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.
Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.
Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю і гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.
Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива.
Не вір мені. Бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію…
Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.
Loading...