Релігійність доби атеїзму: «Сентиментальна історія» Миколи Хвильового

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в «прогрес» — технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, «людство йде вперед, людина лишається на місці». Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.
В основі оповідання Миколи Хвильового — «сентиментальна історія» Б’янки. Ця жінка представляє новий тип української людини — людини доби «активного романтизму» або «романтики вітаїзму». Це сильна, вольова натура, яку не задовольняє буденне існування. До поклоніння революції її «навернув» брат, який загинув на фронті. Це був «дикий і тривожний час, коли люди ходили гаті й голодні й були велетнями й богами», але у мирний час ідея світової революції не здатна наповнити людське життя. Комсомольський (або, за старою вимовою, комольський) осередок у її селі роз’їдає формалізм і «нова дичавина… азіатчини» (натяк на вторинність, приниження українців російською компартією, про це також писав Борис Антоненко-Дави-дович у повісті «Смерть»), і побожне ставлення Б’янки до старих ідеалів не знаходить підтримки: «Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилась вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. (…) Я пам’ятала, скільки відважних ко-мольців загинули в часи горожанської війни, і частенько десь у кутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась розгнузданість. Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою».
Шукаючи смисл свого життя, вона залишає сім’ю, їде до міста й там наполегливою працею забезпечує собі побутову свободу. Вона шукає тих «велетнів і богів» — надлюдей, які були б зразком для неї та її товариством, фактично, шукає комуністичних «святих». Але зустрічає тільки втому й розчарування: «…Я вам заздрю тому, що ви (Б’янко) людина нового покоління, і для вас наші терзання — порожній звук. …Справа в тому, шо ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. (…) Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того, ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди».
Сучасне місто — царство плоті й розпусти. Діловод Кук свій потяг до Б’янки не готовий підкріпити своєю відповідальністю й турботою. Сіроока журналістка — бісексуалка й садистка, цікавиться містичними вченнями й пропонує Б’янці торгувати своїм тілом. Товариш Бе —  п’яниця, паскудник і садист — систематично лупить свою жінку Уля-ну, яка психологічно залежить від нього, кінець-кінцем убиваючи її. Остання надія Б’янки — художник Чаргар — не спішить за її рахунок вдовольняти статеві інстинкти, але виказує слабкість, ницість духу й мріє про міщанське сите «животіння». Типова богошукачка, Б’янка страждає від нереалізованого альтруїзму й безцільності існування.
Нарешті, її душевні потреби знаходять одверто релігійне рішення:  вона знаходить стару ікону Спасителя й ночами простоює на колінах перед нею. Однієї ночі вона лягає спати й декілька разів прокидається від стуку в двері. Стук триває всю ніч (!), але Б’янка так і не відкрила, ображена на пізнє вторгнення. Вранці вона знаходить за дверима труп Уляни, яка шукала в неї порятунку від рук товариша Бе. Найслабший момент твору — її реакція на побачене: вона звинувачує… Бога в тому,.що він не відчинив дверей тоді, коли вона не побажала навіть спитати, хто стукав, і ножем розбиває ікону.
Чому героїня «Сентиментальної історії» вчиняє такий алогічний учинок? По-перше, такий хід, можливо, характерний для романти-ків-фантазерів, котрі відповідальність за людські злочинства покладають на Бога, ігноруючи факти. По-друге, це наслідок невір’я самого митця. По-третє, «пролетарський» письменник і чекіст Хвильовий не міг в одних текстах писати про свої розстріли монашок («Я (Романти- \ ка)»). а в інших здійснювати пропаганду традиційної релігійності.
Але в 1959 році, коли Олесь Гончар творив роман «Людина і зброя», статус релігії в Радянському Союзі сильно змінився, у порівнянні з 1928 роком, коли Хвильовий оприлюднив «Сентиментальну історію». Тому в творі Гончара ми проаналізуємо один-єдиний епізод, котрий не стає від того менш значущим і показовим.
Загін Богдана Колосовського воює на окупованому боці Дніпра й не встигає переправитися до зриву греблі Дніпрельстану. Намагаючись вийти з оточення, вони йдуть серпневими степами, страждаючи від спраги, голоду й виснаження. Забрідають на птахоферму імені Енгельса (!), де в хаті знаходять, мабуть, усіх місцевих дівчат… навколішках перед іконою відрубаної голови Івана Хрестителя.
  • «— А ви вже, значить, молитесь? — підступив до дівчат заградо-трядник… — І не соромно? А ше ж, мабуть, і комсомолки?
  • —        А що ж нам зостається, хоч і комсомолки…
  • —        Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там… у стратосфері… (…)
  • —        Та хіба вони віруючі? — вимовила жінка. — Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.
  • —        За те, щоб наші повернулись…
  • —        Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, — в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. — Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії…
  • —        Це просто смішно, — каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно».
Останні слова прозоро вказують на авторове ставлення до описаного. Дійсно, воєнні щоденники, скажімо, Аркадія Любченка й Олександра Довженка підтверджують те, що жах і невизначеність цього часу перетворили усіх «атеїстів» на ревних віруючих. Ці комсомолки не вміють молитися, тому в молитві промовляють… вірші Шевченка й Лесі Українки. Ікона «від старших зосталась», як символ зв’язку поколінь, духовної тяглості українського народу. Це богослужіння — потреба фізичного виживання, яка шукає виходу в релігійній сфері. Вони не знають Бога, не прагнуть його пізнати, не аналізують політичного й духовного тупику Радянського Союзу й свого життя, а тільки просять, щоб повернувся попередній безбожний лад.
У такий спосіб, сучасне життя демонструє нашу нездатність скласти іспити долі своїми силами. Сучасна людина не менше залежить від провидіння Божого, ніж у бронзовий вік. Смертельна небезпека («Людина і зброя») чи потреби душі в час, коли побутові проблеми вирішено («Сентиментальна історія», оголошують прагнення людини до вічного люблячого Бога, який єдиний може дати реальне опертя в житті.
Loading...