Loading...

Твір на тему: Образ Софії Київської в романі П.Загребельного «Диво»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Екзаменаційні твори з української літератури. З раннього дитинства, подорожуючи історичними місцями української землі, ми захоплювались архітектурними спорудами, фресками, картинами і завжди в нас виникало безліч запитань: хто створив оці шедеври? Як збереглись вони, створені багато століть назад, до наших днів? Відповідь на декотрі з таких запитань дав видатний український письменник П.Загребельний у своєму циклі романів про Київську Русь. Цей геніальний прозаїк, користуючись архівними документами й художньою уявою, прагнув об’єктивно відтворити історичну епоху з її проблемами, суперечностями, настроями людей, котрі створювали шедеври.
У своєму романі «Диво» Загребельний зображує, як споруджувався найдавніший архітектурний витвір мистецтва Київської Русі — Софійський собор. Автор прагнув не тільки відтворити складний процес будівництва  Софії Київської,  а й хотів показати епоху Ярослава Мудрого й той великий культурний спадок, залишений предками, що формує в нас сьогодні відчуття краси у гармонії. За задумом князя Ярослава Мудрого Сивоок — митець з народу — споруджує архітектурне диво — Софійський собор, рівного якому не було в усій північній півкулі. Складним був процес формування таланту цього геніального зодчого, багато горя, страждань довелось йому перенести. Ще маленьким осиротілий хлопчик отримав у діда Родима — доброго і великого язичницького майстра — науку на все життя: не коритися можновладцям і дивуватися барвам світу. Так і жив Сивоок — ніколи й нікому не корився, але при цьому відчував дивний світ кольорів.
У дитинстві він любив спостерігати, як мовчазний щедрий добрий дід Родим чаклував над полум’ям, і барви народжувалися, вигравали, жили буйним, веселим життям. За ті декілька щасливих .років Сивоок навчився добра, «знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, лукавства, заздрощів», поселилася в його душі здатність захоплюватися всім прекрасним.
Після трагічної’ смерті діда Родима, який не прийняв хреста, Сивоок потрапив у Києві і вперше побачив церкву Богородиці, красою якої захопився. Саме тоді, споглядаючи цей храм, відчув той новий дивний світ барв, що носив у собі. Враження від побаченого він зберіг на все життя. В Радого від Звенислави Сивоок дізнався про душу барв, які, мов люди, бувають веселі, чисті, м’які, солодкі… Саме Звенислава відкрила в ньому талант, який зміг би «вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків». І вона не помилилась.
Через багато років задумав Ярослав Мудрий спорудити на слов’янській землі храм, кращий ніж у Константинополі, а Сивоокові вдалося з воску виліпити собор таким, яким він собі його уявляв. 1 зодчий Сивоок, і князь Ярослав мріяли про такий храм, який би відтворив дух народу, прославив слов’янську землю. Саме для цього й повернувся Сивоок із Константинополя у рідний край, щоб возвеличити, прославити його. Для митця Сивоока Софія мала свій образ: «то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість». І розумів геніальний майстер, що ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності,  нестач, горя,
прокльонів і сліз церкву, щоб «увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом».
Сивоок як митець з народу вимріював свою Софію не для прославляння християнського бога, в барви вкладав свою душу, своє життя, серце неспокійне, зболене, змучене поневіряннями в мандрах. Ярослав Мудрий як князь Київської Русі усвідомлював, що для великої держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Церква стоятиме на цій землі віки, бо велика держава, така, як Київська Русь, вимагала величної споруди. Саме таким став Софійський собор у Києві.
Будувався цей храм тяжко: у сльозах, прокляттях і крові, але піднявся він на слов’янській землі, що не знала досі кам’яних споруд, як рожеве диво «небаченої величі й краси, храм, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі». Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивоокові вдалося створити шедевр, у якому гармонійно поєдналися дві культури: язичницька та християнська. Тому й стояв Софійський собор — виквіт душі народної — рожевим кам’яним дивом серед білих снігів, бо споруджувався він руками народу і для народу. Цей храм вже з першого дня його існування мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Ця велична монументальна споруда стала предметом заздрощів, і коли вороги нападали на Київ, то «найперше плюндрували собор Софії». Вороги намагалися стерти його з земної поверхні, але він завжди стояв уперто, несхитно, вічно «так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її словом, мелодією, барвою». Цей собор був справжнім кам’яним дивом, барвистий, як душа й уява народу, що створив його.
Багато будувало й захищало собор, ще більше рук замахувалось на нього. Знищити його хотіли й «свої», й «чужі», але в усі віки були оборонці цього храму. Це і Петро Могила, котрий відновив фрески й мозаїки, це і герой роману Гордій Отава, котрий ціною власного життя врятував собор від знищення фашистами, це і Борис Отава — сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька, вивчаючи історію Софійського собору.
У романі вдало поєднані три часові періоди: сива давнина, фашистська навала, сучасність. Об’єднуючим центром цих часових періодів став Софійський собор — символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов’янської культури. Геніальні люди споруджували цю архітектуру пам’ятку. В мозаїках, фресках втілене духовне багатство прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а житиме вічно в їх творіннях, «і диво це не скінчиться ніколи, не переведеться».