Loading...

Любов до України у творчості Стуса на прикладі твору «За літописом Самовидця»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Але любити рідний край не означає лише захоплюватись його красою, оспівувати її. Справжня любов полягає в тому, щоб бачити також і темні сторони в житті народу, навіть його гріхи, намагатись, щоб Батьківщина ставала Чистішою, кращою. Найвидатніші поети, справжні сини України — Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, О. Олесь, Є. Плужник, В. Сосюра, В. Симоненко не минали похмурих сторінок нашої історії.
Т. Шевченко показує, як в Україні українці ж таки «кайданами міняються, правдою торгують», «людей запрягають в тяжкі ярма». А у вірші «За байраком байрак» розповідає про козаків, яких «І земля не приймає», бо «Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти», а вони «По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата». Так, справді, були випадки, коли гетьмани, старшини продавали в неволю українців. До цього призводили чвари, усобиці, боротьба за владу. І. Франко в пролозі до поеми «Мойсей» також гнівно докоряє своєму народові, який мовчки терпить те, що йому на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних…
І обурюється:
  • Невже повік уділом буде твоїм
  • Укрита злість, облудлива покірність
  • Усякому, хто зрадою й розбоєм
  • Тебе скував і заприсяг на вірність?
В. Стус також осмислював чорні сторінки нашої історії й у вірші «За літописом Самовидця», де змальовує жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких у ясир, підіймали руку навіть на матір. Уже з перших рядків окреслюється страшна апокаліптична картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце, і сам Бог.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. За хмарою хмари. За димом пожарів — високо зоріє на пустку усмерть сполотніле божа. Сонце — символ життя, світла, радощів — і те украдене, воно перелякане тим, що діють люди, зизить схарапудженим оком. Жах від побаченого на землі передається чисто стусівсь-ким порівнянням: мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. Принагідно варто зауважити, що до образу коня, улюбленого і звичного в народнопісенній творчості, В. Стусзвертається в момент найвищого емоційного напруження твору, втілюючи в ньому, як і в пісні чи в думі, добрі начала — вірності, незрадливості, а то й підносить його до категорії моральності. Тут варто пригадати епізод із колядуванням у «Зачарованій Десні» О. Довженка, коли малий Сашко обіцяє собі ніколи, ні за які гроші не продавати коня, який рятував йому життя, вірно служив, ділив з ним і небезпеки, і радощі, й горе.
І ось у поезії «За літописом Самовидця» В. Стус почуття жаху перед руїною, яку переживає українська земля, увиразнює пронизливим порівнянням — сонце дивиться на землю, мов кінь, що чує під серцем ножа. У цій зовні такій наче простій, мало не побутовій картині чується потрясіння моральних устоїв народу. Коня не можна продавати! — твердить народна пісня. А тут — ніж під серцем коня, першого й най-вірнішого друга людини, найперш — воїна-козака. Не випадково ж відразу за ним — крізь хмари й дим пожарищ — на зруйновану землю, на пустку дивиться усмерть сполотніле божа. Звернемо увагу, що Бога В. Стус у поезіях згадує досить часто як символ совісті людської, віри в добро та справедливість. Можна принагідно згадати вірші «Ввесь обшир мій — чотири на чотири». «Тюремних вечорів смертельні алкоголі», «Там, за безкраєм, там, за горою», «Господи, гніву пречистого», «Сосна із ночі випливла, як щогла», «Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни», «Дивлюсь на тебе — і не пізнаю», «Трени М. Г. Чернишевського» та багато ін. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, коли він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму заповідей любові до людини, до рідної землі.
Інколи Бог виступає як символ покари за вчинене зло. У вірші «Немає Господа на цій землі» В. Стус пише про нелюдські кривди, яких і Бог не витримав і «Пан-Бог помер», а залишився «потворний бог — почвар володар і владика люті». І тільки у вірші «За літописом Самовидця» поет називає його зменшувально-презирливим словом божа, та ще й посилює його епітетом сполотнілим від страху. Адже те, що він бачить на землі, настільки жахливе, що вразило й самого Бога.
Скажені — оскаженілі від жадоби влади та багатства, від ненависті — сини України, як з гіркою іронією називає їх поет, чинять страшний гріх, закликаючи собі на допомогу — в боротьбі проти братів — чужоземців: той з ордами ходить, а гой накликає Москву. Мати — найсвятіше слово в нашому словнику. Та скажені сини зневажили все, що є найдорожчого, святого — і от мати не встане, розкинула руки в рову. Адже вони вчинили непрощенний, страшний злочин. Поет передає отой вир страшних подій за допомогою нагнітання ряду дієслів: найшли, налетіли, зам’яли, спалили, побрали з собою весь тонкоголосий ясир… Мати-жінка й мати-Україиа проклинають зрадливих синів. Але й крізь страшні прокльони проривається гірка материнська любов — як пролісок з-під холодної криги: «Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові» Мати проклинає синів, які принесли стільки горя Вкраїні, своїм-таки людям… але й проклинаючи, мимоволі вона називає їх ласкавим словом синочки та, як звикла, бажає їм — були б ви здорові. Так передає поет безодню материнського горя, в якому ненависть до   синів   зливається   з   любов’ю,   молитва — з   прокльоном.
Картини страшної руїни В. Стус подає в народнопісенному ключі, часом образи його перегукуються з Шевченковими:
  • І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
  • І Буг почорнілий загачено тілом людським…
  • Мати пророчить зрадливим синам тяжкі кари.
  • Та головне, що мучить — А де ж Україна?
  • Все далі, все далі, все далі.
  • Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
І образ сонця, й коня, що чує під серцем ножа, й враженого Бога, й материнські прокльони, випалена земля, загачені трупом людським річки, й рідні люди, продані в неволю,— все це волає до тебе, кричить: схаменіться! Отямтеся! Що ви робите, люди? Забудьте зло й ненависть, ви ж брати! Зовсім інші часи, інші події, інші герої, але хіба ж не таке засудження братовбивства, невміння братів знайти спільну мову звучить у новелі «Подвійне коло» з роману «Вершники» Ю. Яновського? Хіба ж сьогодні не ворожнеча між братами, народами приносить стільки лиха людям?
Так, вдаючись до далекого історичного минулого України, до однієї з її найчорніших, найтрагічніших сторінок, В. Стус через роки звертається до сучасників, навчає відкинути ворожнечу, брататися, знайти спільну мову — на добро, на радість Україні. Бо інакше — й нам загрожують оті страшні апокаліп-тичні картини, які вже переживала Україна в сімнадцятому столітті,— та й у роки громадянської війни, а також у часи сталінської тиранії. Щоб  глибше усвідомить загальнолюдський зміст вірша «За літописом Самовидця», вчителеві варто знайти можливість познайомити їх із циклом «Трени М. Г. Чернишевсько-го». Цикл цей близький до вивченої на уроці поезії. Зробити це можна по-різному. Можна, аналізуючи її, провести паралелі із віршами циклу «Трени М. Г. Чернишевського». У цьому циклі наче паралельно звучать голоси двох митців — самого В. Стуса та М. Чернишевського, яких єднали й трагічна доля, й погляди на жорстоку й несправедливу рідну землю, й біль за народ, який допустив до страшної наруги над собою.
Через внутрішні роздуми, звертання, через картини північної скупої природи й спогади про Україну розкривається трагедія рідного краю, а разом підносяться ті, хто виступав за правду, за любов, не корився кривді, вірив у перемогу.