Loading...

Відповідність мови творів О. Гончара вимогам сучасності

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
О. Гончар Народився в с. Суха Кобелянського району Полтавської області. У1934 р. вступив до Харківського технікуму журналістики, у 1938 р. — до Харківського університету. Працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослідженнями. Під час Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Закінчував навчання вже у Дніпропетровському університеті після війни. Упродовж життя займався літературної творчістю, був заступником, а потім Головою правління Спілки письменників України, з 1967р. — у складі правління Спілки письменників СРСР.
Прозаїк. Утворах порушував одвічні проблеми людського буття, у центрі повістей і романів Гончара — проста і чесна людина-працівник, що виступає проти духовного браконьєрства, кар’єризму, прислужництва. Творчій доробок письменника складають романи «Прапороносці» (1946-1948), «Таврія» (1952), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1979), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980) таін., повісті, оповідання, літературно-критичні статті.
Для кожного письменника існує ідеальний образ рідної мови, яка разом із мовою фольклору, територіальними, соціальними діалектами, разом з писемно-літературною традицією становить загальнонаціональну культурну вартість. Звертання до текстів Олеся Гончара дає можливість відзначити, шо його художні тексти відповідають вимогам об’єктивної оцінки сучасної літературної мови. Кожний письменник своєю літературно-писемною практикою визначає, яким він бачить розвиток літературної мови. Якщо Гончар— громадянин, Гончар —-. публіцист чітко окреслює свою позицію щодо статусу української мови та її державотворчої функції, то Гончар — майстер художнього слова дає читачеві естетичний ідеал літературної мови. Він виразник високої ідеї — збереження в літературній мові інтелектуальних та емоційних джерел народного світовідчування, в якому і вроджена інтелігентність, і природність вислову, і відчуття делікатності, стилістичної міри авторських новотворів (С. Єрмоленко).
Проза Гончара дістає оцінку «поетична». Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня харяктеристика виконують роль поетичних словесних «акцентів», як, наприклад, словацька назва перших весняних квітів (пролісків). «Бачу вже їх (гори) не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Назва цих квітів — виразна художня деталь в авторській сповіді.
Так, у новелі «Соняшники» О. Гончар створює цілий ряд поетичних новотворів на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах.
«Те, що він (скульптор) побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники… Здавалось, вони і самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки». Для усієї мовотворчості О. Гончара характерний «золотий колір». Можливо, в цьому виявляється зв’язок його стилю із стилем Михайла Коцюбинського.
В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прози.