Loading...

Возвеличення кохання у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Кохання… Це дивовижне почуття завжди хвилювало людей, кликало на подвиги в ім’я коханого чи коханої. Тому й не дивно, що видатний український письменник, майстер психологічних новел, береться за перо, щоб написати історію одного кохання, кохання гуцульських Ромео та Джульєтти. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям.
Виросло воно серед тяжкого духу ворожнечі, що оточували дітей двох родів з самого дитинства. Криваві бійки, які дуже часто закінчувалися трембітанням трембіти, «оповіщаючи горам і долам про смерть», не змогли закреслити в серцях полум’я чистого кохання, яке ніжно оберігала сама природа. Вона навіювала чарівні пісні Марічці, і вони, здається,  «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Природа дарувала Іванові дивовижну гру на флоярі, і мелодії для своєї гри він чув серед гір, лісів, річок, він чув від самого шезника. Не могло не зрости серед цього царства природи велике полум’я кохання, об’єднуючи душі, шо тягнулися усе своє коротке життя до живого, до прекрасного.
Невеселою була розлука двох кохаючих сердець, але є у життя свої правила. Потрібно було Івану йти у найми на полонину. А в цей час смерть забрала кохану туди, куди немає ніякої стежки. І здається, якщо б вона була, побіг би туди Іван, щоб навіки з’єднатися з Марічкою. «Великий жаль вхопив Івана за серце». Зруйновано всі мрії, усі надії. Пішов він • якнайдалі від людей, і усі вважали, що загинув він від великого жалю. А молоді дівчата склали пісню про велике кохання, яке стало більше, ніж смерть. Але ні, на сьомий рік з’явився Іван і навіть одружився з Палагною. Головним стали — господарство, маржинка… Проте кохання ніколи не вмирає, і серед турбот ґаздівства злітав до нього знайомий голос:
  • Ізгадай мні. мій миленький,
  • Два рази на днину,
  • А я тебе ізгадаю
  • Сім раз на годину.
А одного разу Іван її побачив — Марічку, свою кохану. Так. він розумів, що це нявка, але не хотів у це вірити, бо вело його кохання. Знайомий голос, знайомий стан кликали у гущину лісу. Й Іван ішов, бо бачив тільки свою Марічку. Він навіть рятує її від чугайстра, йдучи з ним у танок. І грає ту мелодію, шо чув від щезника. Кохання робить дива. Людина забуває, що бачить перед собою нявку, що вона веде її на смерть. І смерть приходить, забираючи Івана у страшну безодню, але не вмирає кохання, яке більше, ніж життя, більше, ніж смерть.
Є на світі дивовижна природа, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, а продовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям, що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить, як провідна зірка. І світитиме завжди!