Loading...

Зображення робітничого страйку у повісті Івана Франка «Борислав сміється»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Славетний український письменник Іван Якович Франко — син свого знедоленого народу. Він пройшов тернистими шляхами і став щирим радником робочого люду. Саме у повісті «Борислав сміється» відобразився часовий пласт, коли письменника зацікавила ідея марксизму, коли він ознайомився з творами К.Маркса та Ф.Енгельса. Спостерігаючи за життям робочих у світлі прочитаного, Іван Якович виступає проти недооцінки ролі трудівників у русі протесту на Галичині. У 1880 році після другого арешту автор пише повість непокори та друкує її. Згодом погляди Франка дуже змінилися, а твір залишився без кінцівки. Але основні моменти зародження свідомості у робочих та переростання стихійної боротьби в організовану знайшли своє місце у повісті і відіграли важливу роль.
На безконтрольну вогняну стихію була схожа боротьба народу на Західній Україні. Першою іскрою в повісті можна вважати нещасний випадок при закладенні каменю для новобудови пана Леона. Він спричинив ще й інші іскри — кусень цегли, який летів із натруджених рук невідомого ріпника у пана Германа Гольдкремера. Темні хмари несправедливості та утиску густішами над головами безправного люду. Все сильніше клекотіла в грудях магма образи, ненависті до панів, жидів, управляючих. Цей клекіт підсилювали, як дрова вогонь, розповіді ріпників-побратимів, Прийдиволі про загибель його нареченої Варки та старого Матія, про трагічну долю Івана. Півторака. Вони конкретизують образ загальної кривди. Але кривду-неправду народ терпить до пори. Настане день, коли для «карбів» злодіянь не вистачить місця ні на палицях, ні в серцях!
Але вогонь ще не розгорявся. У пошуках заробітку люди із сіл ішли до Борислава і запівдарма працювали на нафтових промислах. Над ними знущалися, але ті терпіли і мовчали. Знайшлися робітники з особливим почуттям гідності та справедливості, «високі рослі та крепкі, мов дуби, мов велети». Побратими прагнули помсти за кожну окрему кривду. Малі вогники   протесту   не   спроможні   здійснити   те,   ще   зробить вогнище-пожарище священної боротьби. Цього не могли зрозуміти брати Басараби і їх побратими. Вони лише знали: «се так не повинно бути». Ріпники самі не свідомі своєї сили, не вірили в неї. Жили, не знаючи нічого про «великий ріст робітницької спільності», як інші робітники організовуються до великої боротьби з багатирством. Та ось, випадково потрапивши на схід побратимів у бідну хату ріпника Матія, Бенедьо Синиця пройнявся їх болем. Він, хоч «зроду утлий і хоровитий, … дуже був вразливий на всякий, хоть і чужий біль». Становище цих сірих, знедолених людей занепокоїла Бенедя. Ріпники Борислава сиділи у своїй безвиході та кривді і не спілкувалися з робочими інших міст.
Бенедьо влився у лави побратимства, але одразу визначив своє місце фразою: «Вашим побратимом, але не сліпим знаряддям вашої волі… Буду думати разом з вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!» «Бувший дрогобицький муляр» вже мав досвід в згуртуванні людей. Він у суперечках з братами Баса рабами, в організації каси взаємодопомоги весь час доводив, “що «громада — великий чоловік». 1 тому радить залучати до робітничого братства більше людей, вказуючи їм головну мету. І зароджується у Бенедя Синиці ідея організованого протистояння: «Якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будем робити, поки наш плату не прибільшать». Він знав, він вірив, він переконував. Тому й обрали Синицю ватажком, який постійно радився із товаришами, хотів пізнати істину, незважаючи на впевненість у правильності обраного шляху. Згуртованість людей одних поглядів та професії виглядає у повісті дуже природно. Автор тонко й образно порівнює побратимське коло із вуликами бджіл. Настає і у бджіл час, коли «пчоли-робітниці якось таємниче шепочуть поміж собою, якось зловіще стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, що таке готовиться в пчолячім царстві?»
Таке ж, досі не бачене у Бориславі, щось робилось із ріпниками. Відродилась поміж людьми якась дружність, один вступався за всіх і усі за одного при виплатах, при жидових лайках. І кривдники ще сперечалися, але відступали. Побратими пішли до громади, щоб слова набрали ще більшої рушійної сили і вилилися у спрямовану лаву вогню, яка спопеляє і очищає землю від паразитів. 1 брати Андрусь та Сень Басараби, і Стасюра,   і  молодий   Прийдиволя,   і  Матій,  хоч  на  початках виступають як стихійні борці проти кривди, під впливом розумних доказів та роздумів Бенеда Синиці тепер усі разом понесли іскорки до робочих людей, щоб згуртувати їх на організовану боротьбу проти тих, хто шматує їхні долі, забирає їхні життя.
І ось, нарешті, вистраждане вогнище — страйк! Може, не зовсім уміло злагоджене, але воно загорілося. Радіють люди. Страшна ця радість! Але її не спинити: «Борислав, паночку, то ми!» і на нас тепер прийшла пора посміятись над вами».
Іван Франко в своїй повісті дуже реалістично та оптимістично змалював робітників як суспільну організовану силу. Довів на яскравих прикладах, що відсутність досвіду революційної боротьби в Галичині не могла не призвести до помилок, до поразок страйку. Але твір не несе песимізму, хоч його автор не довів ні до логічної завершеності, ні до композиційної та сюжетної виразності. Залишається з ріпниками та їх ватажком Бенедьом Синицею віра, пильність, твердість. Своїм твором Іван Якович зумів показати переваги організованої боротьби над стихійними спалахами протесту і якнайповніше розкрив суперечності між пролетаріатом та буржуазією на позбавлених психологізму образах простих робітників та багатіїв-кривдників.