Збільшити або зменшити шрифт тексту : ІЯ п’ю прив’ялу тишу саду,як стигне пізній холодок,і слухаю Шехерезаду,що знала тисячу казок.До мене простягла долоні:«Я жду давно тебе — прийди!»А на блакитній оболонізринає срібний молодик.За садом царина і поле.Гей, скільки йде туди стежок!Не переслухаю ніколиШехерезадиних казок!ІІСтогнала ніч. Вже гострі глиціпроколювали більма дня,і синьо-золоті грімницідражнили відгульня-коня.Розбурхалася хмар армада —а ти, опалена, в огні,ти, вся любов і вічна зрада,летіла охляп на коні.Під копитом тріщали ребра,впинались очі в образи —а ти розпліскувала цебрапередсвітанної грози.Із бур, о молода гонице,ти пролила своє дання —і світом гомін і стрілицідзвінкокопитного коня.ІІІПомережав вечір кучерявийльодяними ґратами вікно.Жовтожарні там горять заграви,голубе кипить вино.А за ґратами останню мичкудопрядає скалоокий день.Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,чую голос вітряних пісень.Доки ти манитимеш з надземних,зачарованих тобою берегів?Я не хочу потороч таємнихІ важких морочних снів.Проведи мене в простори сніговії,де метелиця розгониста ґуляі смерком дрімає й леденієнад пухнатими заметами рілля.IVЯ побачив тебе з трамваю.Ти все та ж; голуба й ясна,—тільки я, тільки я не розмаюснігового сна.Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй!Про мене—хай верби цвітуть:не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
Свежие комментарии