Loading...

Твір на тему: «Кримські сонети Міцкевича – чисте золото поезії»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Адам Міцкевич (1798-1855) — польський поет-романтик. Він народився 24 грудня 1798 року на хуторі Заосся, біля Новогрудка (нині Білорусія), у сім’ї адвоката та збіднілого шляхтича Миколи Міцкевича. Рано втративши батька, Адам Міцкевич ще з дитинства привчався до самостійного життя. У 1815 році був зачислений «казеннокоштним» студентом Біленького університету. У 1822 і 1823 роках з допомогою близьких друзів Міцкевич в Вільно видає два невеликих томика «Поезій». За організацію та участь у підпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддалені губернії Польщі, а згодом прибув до Петербурга, звідки потрапив до Одеси, де працював учителем у Рішельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев’ять місяців, постійно цікавлячись її суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, у тому числі «Кримських», балада «Воєвода», «Дозор».

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори перекладали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, М. Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч. Переклад великої епічної поеми «Пан Тадеуш», який здійснив ще в середині 1920-х М. Рильський, одноголосно визнаний фахівцями найкращою інтерпретацією поеми іншою мовою.
Ім’я Адама Міцкевича набуло для поляків особливого значення. Поета вважають символом національної самобутності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за здобуття незалежності.
Міцкевича вважають основоположником романтизму в польській літературі. Важливе місце в його поетичній творчості посідає такий жанр ліричної поезії, як сонет. Ця поетична форма відома у світовій літературі ще з часів Середньовіччя, проте в добу романтизму, зокрема в ліриці А. Міцкевича, вона отримала нове звучання.
Серед поезій, що створювалися на території України, центральне місце посідають «Кримські сонети» (1826). Це 18 творів, що стали наслідком подорожі Міцкевича по Криму, який був для поета втіленням романтичного образу Сходу.
Захоплення Сходом було притаманне для романтизму, що відкривав і підкреслював численність цивілізацій і життєвих устроїв, шукав поетичний контраст оточуючій дійсності й за межами Європи. «Східність» ця часто була книжковою, заснованою на знайомстві з творами поезії східних народів. У російській поезії завдяки контактам з мусульманськими народами, що жили в Російській імперії, вона була «живою» та «реальною». У «Кримських сонетах» читачу був представлений дійсний, насправді побачений Крим, реальний «Схід у мініатюрі» — це стосується перш за все пейзажних описів. І водночас позначилися літературні східні елементи — у стилі, в образній системі.
Там! Чи то звів Аллах стіною море льоду,
Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг?
Чи Диви ряд фортець поставили міцних,
Щоб каравани зір не пропускать із Сходу?
Чи Цареград горить на грані небозводу,
Чи може, то Аллах між темних шат нічних
Повісив свій ліхтар для всіх істот живих,
Щоб світу цілого осяяти природу? («Вигляд гір із степів Козлова». Пер. М. Рильського)


Міцкевич пробув на Україні більше дев’яти місяців. Приїхавши до Петербурга в кінці 1824 р. і зблизившись з декабристами, він прагне дістати посаду в тих краях, звідки було б легко підтримувати зв’язки з російськими і польськими революціонерами.
Таким місцем не випадково обирається південь України — Одеса. Саме в той час, коли Міцкевич перебував у Петербурзі, на півдні проходили треті переговори між декабристами та членами Польського патріотичного товариства. Переговори розпочалися уже в 1823 році, а в 1824 і в 1825 pp. під час зимових контрактів продовжувались в Києві. Декабристи гарантували незалежність Польщі, представники Польського патріотичного товариства обіцяли підтримку декабристам під час їх виступу.
Суть «Кримських сонетів» сприймається не так просто. Вони вимагають зосередженості й уваги, заглиблення і роздумів. Щоб зрозуміти їхній зміст, треба збагнути духовний світ поета, його інтереси і прагнення. Сонет «Акерманські степи» відкриває збірку. Чому саме цим сонетом починається збірка? Головний його мотив, головна його тема — туга за батьківщиною, любов до батьківщини. «Акерманські степи» можна розглядати як пролог до усієї збірки, адже головна тема — туга за батьківщиною — буде різнопланово розвиватися впродовж усієї збірки.
Зоря віри в свободу вела Міцкевича крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Невгасимий блиск цієї віри осяяв і «Кримські сонети» Міцкевича. Не просто красою форми, багатством ритмів, барвистістю й новизною образів, не просто силою романтичного захвату, а глибоким волелюбним змістом своїх строф, своєю відданістю думам про поневолену вітчизну привернули вони відразу увагу читача.
Волелюбний дух свободи і боротьби — то головний настрій, головний тон «Кримських сонетів».
Висланий з Польщі, Міцкевич сумував за батьківщиною.
Ліричний герой сонету «Акерманські степи» — пілігрим, від імені якого йде мова в сонеті, це сам автор, волелюбний, багатогранний, що тонко сприймає конкретну дійсність — природу, предмети оточення, але у своїх думках дуже далекий від цієї конкретної дійсності, бо всі його мрії про батьківщину, яку палко кохає, за яку вболіває, яку хоче бачити вільною і незалежною. Через пейзажні малюнки поет передає свої тривожні почуття та мрії:
Пливу на обшири сухого океану,
Як човен, повіз мій в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться багряно.
Цей пейзаж дає можливість уявити настрій поета, настрій людини, заглибленої у свої думи.
«Вже морок падає. Ні шляху, ні кургану…» Уже в одному лише рядку сонета Міцкевич створює образ мороку, серед якого не видно «ні шляху, ні кургану». Цей образ сутінок можна сприйняти як такий, що символізує самотність поета, закинутого далеко, на чужину, відірваного від своєї землі, від своїх друзів, позбавленого можливості бути активним учасником громадського і політичного життя.
«Шукаю провідних зірок у вишині…» Ці слова передають надії, пошуки і сподівання героя. Подальші слова сонета: «Спинімось! Тихо як!» готують читача до чогось особливого. Далі змальовується картина незвичайної тиші літнього степу. Цю картину поет створює описом ледь помітних звуків, яких герой за інших обставин, в іншому настрої міг би й не почути. Тепер він «чує, як десь линуть журавлі, що й сокіл би не вздрів», «чує», коли «метелик колихається на траві», коли «вуж своїм слизьким тілом торкається землі».
Звичайно, поет створює гіперболізований образ тиші, але читач цього не помічає, йому все це здається природним. Тому що головним тут є не зображення зовнішньої дійсності, її прикмет, а відтворення настрою героя, його внутрішнього стану. Особливо в цьому переконують два останні рядки сонета:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі І голос із Литви! — Вперед! Ніхто не кличе.
«Голос із Литви», який би міг почути герой,— це голос «філоматів» та «філаретів». Чи продовжується їх діяльність? Ось що турбує поета. Ось чим пояснюється сумний тон сонета «Акерманські степи».
…їдьмо, ніхто не кличе.
В цих словах стільки суму… Мотив суму, що набуває характеру відчаю і виривається несподівано якимось наболілим зойком, звучить і в останніх двох строфах наступного сонета — «Морська тиша», побудованого за принципом котрасту і паралелізму. Перші дві строфи — це картина тихого, заснулого і якогось проясненого моря, змальована в спокійних і навіть радісних тонах. Поет уособлює явища природи:
І грає лагідно прояснена вода.
Але морська тиша — то тільки зовнішнє. Так і думка поетова:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під бурями й громами,
А в супокійну мить рве серце пазурами.
Разом із тим, Міцкевич не дає себе опанувати цим трагічним сумним настроєм.
Одним з найхарактерніших сонетів циклу є «Плавба», в якому поет найбільш виявив свою палку волелюбну душу, своє почуття радості битви, велич людського духу. З якимось надзвичайним захватом описує автор плавбу під час морського шторму. Йому важливо створити правдиву картину, передати своє враження від плавби на морі в неспокійну годину і, разом із тим, якусь більшу правду, правду життя. І Міцкевич, як в кінематографі, вихоплює то одну, то іншу картину, то якусь деталь, найбільш вражаючу, найбільш вагому з погляду загального колориту і враження. У сонеті велика кількість дієслів, що створюють враження невпинного руху і напруженості. Ввести в стан напруженості й руху допомагають також іменники, що передають дію або асоціюються з явищами, зв’язаними з дією.
А вітер — вітер дме! —
Помчавсь між хвилі-гори
Свавільний корабель, немов шалений кінь,
Б’є піняві вали, у хмарну височінь
Чолом підноситься, крилатий вітер боре.
Поет виступає у творі, як співець свободи, волелюбний борець-романтик. Саме волелюбний романтик міг сприйняти і показати морську стихію так, як це зробив Міцкевич, бо вона споріднена його почуттям, його поривам і прагненням.
В останніх двох строфах митець передає свій піднесений стан, висловлює свою волелюбну натуру та створює прекрасний образ — поет і корабель, що мчить назустріч шаленому вихору, ніби зливаються:
І мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпина свій парус огняний,
І лине крик з грудей, піднісшийся над прахом.
До лона корабля припав я, ніби жду,
Що від зусиль моїх прискорить він ходу.
Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!
Образ морської стихії, що так приваблює мандрівника, безпосередньо виникає в сонетах «Буря», «Байдари», «Аюдаг». Але скрізь по-різному. Море завжди приваблює Міцкевича: і в спокійну, і в напружену, і в грізну годину. Описуючи море в різні часи, поет ніби й сам переживає цей стан, начебто в ці хвилини зливається з морем.
Буря все руйнує на своєму шляху, несе нещастя і загибель («Буря»), люди прагнуть порятунку. Самотній пілігрим у цей час може лише роздумувати, аналізувати.
Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.
Настрій ліричного героя в сонеті «Байдари» протиставлений утихомиреному настрою в природі. Він відчуває якусь тривогу, неспокій на душі. Ліричний герой неспокійний, як море, тривожно занурюється у хвилі моря і жде, щоб його думка «як човен без причала, зблудилась серед вод і в забуття запала».
Туга за батьківщиною звучить і в сонетах «Гробниця Потоцької» та «Пілігрим».
Отже, через усю збірку «Кримські сонети» проходить головна тема — любов поета до рідної землі, до Литви. Поет ніколи не забував свою Литву. Вона стала йому ще більш дорогою, він завжди носить її у своєму серці:
Далекої Литви природа непочата —
Грузька драговина, незаймані ліси…
Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,
Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.
Коли Міцкевич безпосередньо переходить до зображення своїх переживань, то в одних сонетах («Плавба», «Аюдаг») особистий настрій, особисті почуття імпонують настрою в природі, а в інших («Буря», «Байдари») особистий настрій протиставлений тому, що діється в природі. Сонети «Вигляд гір із степів Козлова», «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему», «Байдари», «Алушта вдень», «Алушта вночі», «Чатир-Даг», «Пілігрім», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс» та «Руїни в замку в Балаклаві» написані у формі роздумів. Настрої автора передані через пейзажі місцевості. Міцкевич намагається збагнути природу, осягнути таємницю буття.
Останній сонет збірки «Аюдаг» звучить як завершальний акорд великої симфонії життя, сповненого тривоги за батьківщину, борінь і пристрастей, страждань і сподівань людини великого духу, поета, який був нервом і душею народу в буремні роки.
У «Кримських сонетах» ми пізнаємо багатство багатогранної душі Міцкевича: його сміливий, свободолюбивий дух, його глибоку і тривожну натуру, прагнення збагнути таємницю буття, смисл буття, зв’язок поколінь минулого і майбутнього. Тут Міцкевич передав свої почуття романтика, високе духовне начало передових людей свого часу.