Loading...

Твір на тему: "Український національний характер у творах І.Багряного та О.Довженка."

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Іван Багряний, письменник-емігрант, у романі «Тигролови» показав Європі образ українця, представника ,зневаженого народу, якого розтинали жахливими голодоморами, драконівськими репресіями, але вбити иак і не змогли.

Роман не автобіографічний. Але негаразди і страждання самотньої людини в непрохідній тайзі не вигадані Іваном Багряним, а ним пережиті. При змалюванні життя українців у Сибіру письменник використав власні враження від відвідин Зеленого Клину. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. У Зеленому Клину вони створили свій український світ, наповнений чистотою і гармонією. «І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм…», — розповідала Катерина Сірко. Ця родина зберегла православну віру і рідну мову. Сірки жили, дотримуючись народних звичаїв і традицій. І самі вони мужні, горді, упевнені, волелюбні.
Велике враження справила на Григорія і зустріч з іншими виходцями з України — сім’єю Морозів: «Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю».
Дотримується народної моралі й Григорій Многогрішний. Навіть маючи дозвіл Наталки узяти коня, він не робить цього і бере лише харчі, сірники і жменю набоїв. Суто українська вдячність за гостинність і доброту примушує його повернутися до Сірків, щоб належно подякувати і розпрощатися. Як бачимо, звичаї, традиції, засновані насамперед на ментальності українського народу; який відзначається доброзичливістю, совісністю, гостинністю, показані не даниною віками усталеному, а дійовою, спонукальною силою.

Роман «Тигролови» має проекцію не тільки на сучасне авторові, а й на минуле та на майбутнє. Образи українців — представників колись славних козацьких родів Многогрішних, Сірків, Морозів — не просто типові, вони — яскраве підтвердження, що генеалогічне дерево не втратило сили через століття, що в жилах нових поколінь тече така ж гаряча, непокірна козацька кров.
Однією з найопукліших особливостей багрянівських текстів є образ українського героя, котрий зазвичай є центральним персонажем даного твору. Головною причиною культивування образу сильної особистості вважаємо історіософські пошуки письменника. Потоптання національної революції, знищення творчої еліти революційного покоління, поразка Повстанської армії в Другій світовій війні ставить Багряного перед проблемою «неісторичності» своєї нації, її керованості обставинами. Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом — вихідці з мас, розвинуті, себе-створені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення є творцями ідей (від політичних до релігійних).

Щоб не написав Олександр Довженко, виконуючи своєрідні замовлення, він залишався українцем. І герої його добутків також були українцями – більшими й малими, людьми, які усвідомлювали свою беззастережну відданість рідній землі під час отруєних фальшивих радянських гасел про злиття націй. Самобутні фігури українців, зображені в киношедевре «Земля», приголомшили мир. У фільмі й дотепер вражають сцени в будинку Билоконя, шаленство Фоми, що вкручується в землю, як хробак, кадри з нареченою тракториста Василя, що, порвавши на собі всі одяги, у розпачі кидається на стіни
А літні в «Землі» та й у попередніх фільмах – це поетичне втілення споконвічних народних традицій. В «Землі» виникає у всій повноті наша Україна, потужний пульс життя якої проходить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює й дає їм джерельну силу. «Весь ясний соняшниковий мир, – читаємо в сценарії, – стояв нерухомо, начебто хор гарних дітей, які підняли у висоту свої радісні особи. А над «особами» тихо снували покинуті дідом золоті бджоли». Велична українська кіно-епопея була визнана самими вимогливими критиками світового кіно як шедевр. Однак, більшовицькому уряду не потрібно було українське кіно, тим більше геніальне. Зрозумівши це, Довженко узявся за перо. Як прозаїк він залишив чотири кіноповісті («Повість полум’яного років», «Поема про море», «Україна у вогні» і «Зачарована Десна»), двадцять оповідань і знаменитий «Щоденник». В оповіданні «На колючому дроті» зазначена головна причина трагедії українського народу – його приреченість переходити з-під однієї окупації під іншу. «Ми ще повернемося» – грозили, відступаючи, червоні комісари. І погроза була здійснена: визволителі знищили людей у багато разів більше, ніж німецькі фашисти. Хто перебував у полоні, в оточенні, хто виконував будь-яку роботу в роки окупації, був в УПА, хто відмовлявся вступати в колгосп – всі вони були піддані репресіям, а деякі були просто розстріляні, і тому, коли загони Червоної Армії звільнили перше українське село, Олександр Довженко не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, а мовчав, тому що це була земля завойована, вічна бранка. Уособленням України, втіленням найкращих рис українського характеру для Довженко, як і колись для Тараса Шевченко, була українська жінка – мати, улюблена, сестра. Галерея прекрасних жіночих образів створена в кіноповісті «Україна у вогні». Це й охоронниця роду – Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, і подруга Олеси – Христя Хутірна, і Мотря Левчиха й інших. Всі вони зображені автором з великою симпатією, але Олеся ближче всіх його серцю. Гарного й скромного, доброчесного й співуча, Олеся співала так голосно й так прекрасно, як навіть і не снилося жодній артистці. Вона була тонкою, обдарованою натурою, тактовної, доброї, роботящої й бездоганно вихованої чесним родом. Олеся, патріотка своїх націй, глибоко переживає всенародне лихо – окупацію. Притуливши руки до грудей, вона чисто по-женски викрикує:
  • «Ой Бог мій! Що ж воно буде з нами?». З «нами» – це з її родом, з рідним селом, з усією Україною. Олеся любить свій край і її патріотизм не декларативний. Схоплена по дорозі в Німеччину втретє й думаючи, що приходить її остання мить, дівчина з роду Запорожців благає: «Дайте мені хоча жменя землі. Прошу вас. Рідна земля моя». Самим трагичним жіночим образом повести є образ Христі Хутірної, тому що її привселюдно в партизанському загоні судять за щирість і правду – за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. За те, що вона не зробила жодного злочину, її, чималу жінку, обізвали самими брудними словами – «повією», «підстилкою»… і «націоналісткою».
Олеся й Христя – два основних компоненти образа України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля. Якщо красу й ніжність України оспівано в образах дівчин і матерів, то її силу й мужність втілено в чоловічих образах, головним чином, в одній сім’ї Запорожців – Лаврине, главі роду, і п’ятьох його синах – Романові, Іванові, Савке, Григорії й Трохимові. Запорожці – люди працьовиті, стійкі, веселі й горді. Коли гордому Савке під час нальоту німецьких літаків радять падати, він начебто знехотя відповідає: «А с чого б мені падати? Ідемо на війну й будемо від першої бомби падати?». Автор недарма виділяє образ Лаврина Запорожця, перед яким – козацькі традиції, а в ньому й за ним – його рід, його п’ятеро синів. Виданий поліцаєм, схоплений фашистами, Лаврин не втрачає мужності, з більшим достоїнством розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів:
  • - Ти страждаєш?
  • - Немає.
  • - Чому?
  • - Я тебе ненавиджу
Як атлант, як Антей, бореться Лаврин з начальником поліції, і беззбройний перемагає збройного. «Вони били один одного важкими й іржавими уламками своєї важкої історії». Лаврин і справді був людиною козацького загартування: не тільки сам виграв битву за своє життя, а й запалив спрагою волі всіх інших у концтаборі: «Піднімайтеся, хто сильний і сміливий. Хто жити хоче, вилазь із могил!.. Ні кроку назад. Уперед!» і відбулося чудо: «Такого ще не бачив ні український місяць, ні зірки. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю». Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу. Історичних пісень і дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврину Запорожцеві, – і перед тобою росте й росте чи ледве не Прометеевская фігура, схожа на Байду, Сирко, Наливайко, Богуна, Тютюнника. Під стать Лаврину і його сини, особливо – Роман. І вмираючи жартує – це сказано про українця. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченюк. У гестапівських катівнях на грізне питання:
  • «Де партизан Запорожець?» – відповідає: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча».
И не тільки жартує, граючи словами, а діє з гумором. Пійманий і наведений у штаб, він зумів залізти на піч і відтіля все вислухувати. Під час переполоху Мина міг утекти, але взяв та й повернувся знову на піч, тому що, мов, ще не все вивідав. Міна жартує навіть під шибеницею, присуджений до смерті, сміло всіляко обзиває німців. Коли ж у село ввірвалися партизани, Мина знявши петлю, почав по-хазяйськи складати мотузку. Так в образах Запорожці, Кравчини, Бесараба ожила в нашій літературі славна козацька перемога. Творчість Довженко переконує, що існує патріотизм, що значно глибше декларацій і гасел, він – у генетичній пам’яті мозолистих рук трудівника-хлібороба