Loading...

Твір на тему: "Без надії сподіватися"- провідний мотив життя і творчості Лесі Українки

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Чи можна співати веселу пісню, коли серце розривається від туги, а тіло страждає від нестерпного болю? Чи можна вірити у щасливе майбутнє, коли буденність перетворилася на безкінечні долання: долання обставин, долання власної безсилості? Чи можна сподіватися без надії?

Життя Лариси Петрівни Косач починалося в обставинах виняткових і складних. Дівчина росла в родинному колі, все сприймала через авторитети батька й матері, пошану до яких діти бачили в близькому й далекому оточенні. Батько уважно стежив за українською літературою, добре знав письменство, а літературу російську вивчив досконало. Мати — відома письменниця Олена Пчілка — прищеплювала дітям любов і повагу до рідного слова, дбайливо ставилась до їхньої освіти, створила, як з гордістю казала Леся Українка, "літературну родину". Проте й вища сила не обійшла увагою цю маленьку дівчинку, наділила її видатним поетичним талантом, величезною силою волі, незнищенною життєлюбністю та волелюбністю. Та водночас сталося лихо. Дівчинка пішла подивитись, як святять воду, в неї промерзли ноги, і вона захворіла. 

Як пізніше виявилось, то була тяжка недуга — туберкульоз кісток, хвороба тоді невигойна, з сильними болями. Хвора насправді ж зазнавала неймовірних мук, до того ж і страждань моральних. Недуга прогресувала: спочатку перекинулась на руку, пізніше на легені, нирки. 

Можемо тільки уявити, скільки зусиль докладала Лариса для того, щоб учитись, творити, брати участь у культурному і громадському житті. Подруга О. Старицька - Стешенко згадувала: "Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою". 

Вірш "Contra spem spero!" було написано 2 травня 1890 року, в час надзвичайного загострення її хвороби. І хоча деякі дослідники називають твір найсуб'єктивнішим у збірці "На крилах пісень", ми не можемо не захоплюватися викінченістю, стрункістю його форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро. 

Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя містить кожне слово! І. Франко писав: "Читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну". 

Вже у назві звучить полум'яний заклик до боротьби — за життя, гідне людини. Цей заклик, як і весь вірш, побудований на поєднанні протилежних понять: "без надії — сподіваюсь": 


Ні, я хочу крізь сльози сміятись. 

Серед лиха співати пісні, 

Без надії таки сподіватись, 

Жити хочу! Геть думи сумні! 


Образи різко протиставлені: "крізь сльози сміятись", "серед лиха співати пісні", "на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки", "буду сіять квітки на морозі". Але нагромадження цих образів раптово змінюється іншим настроєм — бадьорістю, енергією життя.

У вірші доволі прозоро звучить тема призначення митця у цьому світі. І ключовою для розкриття цієї теми є образ " сліз ". Коли ти відчуваєш фізичну неміч, душа продовжує співати і плакати. Голос душі — то поезія, єдина відрада у житті. Ці поетичні сльози здатні розтопити навіть льодову міцну кору непорозуміння, несправедливості, жорстокості. Пролиті сльози омили душу і вирвали зі зраненого серця нові пісні, переможний спів. Тільки людина незламної волі здатна сіяти барвисті квітки радості, надії, сподівання на сумнім перелозі або морозі й поливати їх гіркими сльозами. Тільки той, хто не боїться дивитися небезпеці прямо в очі ,спроможний нести на круту гору камінь і супроводжувати свою важку роботу веселими піснями . І тільки справжній романтик, для якого кожна мить життя є безмежним святом краси, не втратить надії віднайти свою зірочку щастя. 

Якщо відійти від контексту особистісного, пов'язаного із долею самої Лесі Українки, перед нами постає образ ліричного героя — справжньої особистості, яку не здатні зламати несприятливі життєві обставини. Асам вірш звучить як гордий виклик злу, болю, розпачу. Це життєствердне звучання і відповідно позитивний вплив на читача посилюється повторенням одного й того самого мотиву у другій та останній строфі. Причому, у другій строфі поет використовує заперечну частку, а у останньому — стверджувальну: "Ні, я хочу крізь сльози сміятись...". Цей рядок прочитується, на мій погляд, так: мені дуже сумно, дуже боляче, але я не хочу дозволяти стражданню назавжди оселитися в моєму серці. Я буду боротися, обов'язково, бо життя прекрасне — і я не хочу його втрачати. В останній строфі ця думка утверджується остаточно: "Так! я буду крізь сльози сміятись...". Якщо у другій строфі звучить несміливе утвердження " Жити хочу!", то в останній ці слова набувають сили, сміливості, відваги: "Буду жити! Геть думи сумні!". Композиційною своєрідністю вірша є рефрен, у якому виражена основна думка твору — " без надії таки сподіватись ". Образні варіації рефрену підкреслюють її розвиток. Бадьоре, енергійне звучання твору досягається ритмомелодичними засобами — поширеним в українській ліриці кінця XIX ст. тристопним анапестом. 

Як зазначають дослідники, цей вірш став програмним для передової української суспільної думки на зламі дев'ятнадцятого та двадцятого століть. Я думаю, що і в наш час мотив життєлюбності не втратив своєї актуальності. Поезія Лесі Українки в моїй уяві асоціюється із маленьким зеленим паростком, що пробивається крізь товщу асфальту. Жити необхідно за будь-яких умов, мабуть, у цьому і полягає основний зміст людського існування — не зламатися і гідно пройти крізь всі буреломні та несприятливі обставини.