Loading...

Твір на тему: "Хто зберіг любов до краю і не зрікся роду, той ім'ям не вмре ніколи в спогадах народу"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...

Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: 
                      
 Жита з волошками, і луки, і гаї. 
                        І всі розкоші весняні, 
                        Всю вроду, всю красу безкраю. 
                        Як втілити її, не знаю, 
                        В словах, в пісні мої. 
      
      Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. 
      Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". 
      У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? 
                        В кривавім морі і вогні 
                        Її, окрадену, збудили... 
                        Вітри і вихори страшні 
                        Її в повітрі закрутили. 
      Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: 
                        Чому тепер тебе немає, 
                        В ці дні безладдя і негод, 
                        Коли над кручами блукає 
                        Війною змучений народ? 
      Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. 
      У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: 
  

    Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.