Loading...

У пошуках життєдайної краси за романом Кавабати Ясунарі «Тисячокрилий журавель»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Відомий японський письменник Кавабата Ясунарі завжди мріяв про «людину, народжену красою». Він вважав, що той, хто прилучається до краси, починає сприймати світ як свій дім, а людей як друзів. Краса облагороджує людину, «переживання краси» пробуджує співчуття і любов до людей, і тоді слово «людина» звучить як слово «друг». Той, хто осягнув красу природи, осягає красу людських почуттів. Так само, як і Достоєвський, він вірив, що краса врятує світ, вірив у людину, народжену красою. Це і є концепція автора, по-своєму відбита в кожному з його романів. У Кавабати був свій шлях розуміння краси, і цей шлях доступний кожному: навчіться бачити красу навколо себе, тоді ви відчуєте єдність зі світом, вам відкриється краса, що живе в усьому: у квітці, у камені, у вашій власній Душі. У голосі письменника звучить застереження: пам’ятайте про красу, що поруч із вами, у вас самих, не забувайте про співчуття, не піддавайтеся спокусі байдужості. Любіть природу, квіти, дерева, небо, любіть красу у великому й малому – і ви навчитеся любити життя, берегти людину, розрізняти щирість людських стосунків.
У «Тисячокрилому журавлі» ми знаходимо два типи краси: одну, чуттєву, земну, уособлює пані Оото, іншу, вишукану, напівпримарну, – Юкіко. Холодний і в той же час сповнений внутрішнього жару блиск стародавньої фарфорової чашки нагадував Кікудзі тіло пані Оото. І не було в цьому нагадуванні анітрохи сорому, тому що прекрасне вище цього. А пані Оото була досконалим створінням природи. «Природа хотіла створити жінку і створила пані Оото. А шедевр не можна засуджувати. У нього немає недоліків».
В образі Оото автор стверджує основну ознаку класичного ідеалу краси – жіночність. Жінка у творах Кавабати – це берегиня і творець прекрасного. Кавабата Ясунарі вважав, що красиве не може бути порочним, а порочне не може бути красивим. Важливо, щоб усе було справжнім, а не підробленим. В образі Юкіко Кавабата втілив традиційне класичне розуміння краси з її витонченістю, простотою, недосяжністю: «Завченими рухами виконувала чайний обряд. Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті, віяло благородством». Для японців сутність чайного обряду полягає в духовному катарсисі, який, на їхню думку, відбувається під час цієї церемонії. Це таїнство пошуку в духовному світі людини прекрасного, божественного, того, що дає їй відчуття гармонії з навколишнім світом, спокою, радості.
Колись давно цей обряд справді був втіленням краси істинної, щирої. З покоління в покоління передавали чайний посуд, берегли його, шанували, бо відчували зв’язок між минулим та майбутнім. Але часи змінилися, сучасники автора втратили духовні орієнтири і тепер чайна церемонія не дає духовного очищення, а часом стає місцем розбрату, сварок чи образ. Тобто, зовні обряд залишився красивим, але глибинна його сутність спотворилася.
Хто ж здійснює чайну церемонію? Чи справді люди, які це роблять, чесні й чисті душею? На жаль, далеко не завжди… Церемонію здійснюють іноді такі люди як одна з героїнь роману – Тікако. Вульгарна й груба тітка торкається священних предметів чайного обряду, своїм духовним убозтвом, грубістю плюндрує їхню красу, збережену впродовж віків. Мужеподібна Тікако втратила жіночність, а з нею відчуття прекрасного, її внутрішня потворність посилюється зовнішньою художньою деталлю: на грудях у неї – родима пляма, вкрита волоссям. Вона викликає у Кікудзі якусь гидливість до Тікако. Ця пляма ніби підкреслює всю аморальність героїні, ницість її характеру. Відсутність смаку, тонкого відчуття прекрасного у Тікако дисгармонує з традиціями стародавнього обряду. Чи не тому Кікудзі купує у неї чашку, котру передавали з покоління в покоління чотири століття його предки. Краса завжди мислиться митцем у поєднанні з духовною чистотою, цнотливістю людини.
Кавабата Ясунарі збентежений тим, що відбувається в суспільстві. Письменнику боляче від того, що найщиріші людські почуття можна зганьбити і потоптати. Саме так сталося, наприклад, з коханням Кікудзі та пані Оото, яке закінчилося трагічно через грубе, цинічне втручання вчительки чайної церемонії. Але все ж таки письменник вірить, що людство нарешті знайде духовні орієнтири. Усю повість пронизує образ журавлів на фуросіці Юкі-ко. Як зазначалося, у японців журавель символізує щастя і чистоту, водночас цей образ-символ обов’язково асоціюється з образом хіросімської дівчинки Садако, яка страждала від променевої хвороби. Вірячи в переказ про те, що журавель приносить надію і щастя, дівчинка вирізала паперових журавликів і була переконана, що після того, як з’явиться тисячний, настане одужання. Але Садако не дожила до цього…
Цей чудовий роман, на мій погляд, не стільки про сутність чайної церемонії, про фатальне кохання, скільки про приховану красу світу, у якій живе людина і яка в людині, але яку вона не завжди помічає. Письменник наче нагадував людям: у Красі – Істина, краса робить людей чистішими, ближчими одне до одного. І це завжди треба всім пам’ятати.