Поет, прозаїк, драматург, один з активних організаторів мистецького життя повоєнної еміграції, Ю. Косач був причетним до багатьох подій літературної історії нашого століття. Послідовний європеїст, він своєю творчістю намагався сприяти розширенню тематичних і стильових рамок українського письменства. Проте його еволюція як митця бачиться непростою й досить суперечливою.
Життя Юрія Косача було багатим на події і несподівані повороти. Народився він 18 грудня 1909 р. у Києві. Син Миколи Косача, рідного брата Лесі Українки, в дитинстві подовгу перебував у Колодяжному. Родинні враження мали велике значення для духовного формування майбутнього письменника. Згодом навчався у Львівській гімназії, на юридичному факультеті Варшавського університету. У 1932 р. Ю. Косач потрапляє до польської в’язниці, а після ув’язнення виїздить до Франції. Повернувшись під час війни до Львова, опиняється в концтаборі. Почав друкуватися у львівському журналі «Нові шляхи», водночас дебютуючи і як поет, і як прозаїк. Упродовж тридцятих років у Львові одна за одною виходять збірки віршів і оповідань «Чорна пані» (1931), «Черлень» (1935), «Мить з майстром» (1936), «Клубок Аріадни» (1937), «Чарівна Україна» (1937), «Глухівська пані» (1938). Митець розвивався стрімко. Якщо «Чорну пані» склали речі наслідувальні, сповнені символістських штампів і містичних навіювань, то вже «Клубок Аріадни» і особливо «Чарівна Україна» засвідчили, що Ю. Косач знайшов власну самобутню манеру письма.
Опинившись у повоєнній Німеччині, молодий письменник одразу ж потрапляє в самий вир еміграційного літературного життя. У вересні 1945 р. разом з І. Багряним, В. Домонтовичем, Ю. Шерехом та іншими стає одним із засновників МУРу. Цей час — чи не найплідніший у творчій біографії Косача. Він був членом правління МУРу, виступав із доповідями, літературними оглядами на письменницьких з’їздах і конференціях і водночас багато друкувався на сторінках найрізноманітніших періодичних видань. В альманасі «МУР» (1946. № 1) з’являється одна з перших його повістей «Еней і життя інших», у редагованій Ю. Шерехом «Арці» (1948. № 3—4), членом редколегії якої певний час був і Косач,— уривки з історичного роману «День гніву». Окремою брошурою з’явилася його доповідь про українську літературу — одне з небагатьох тоді видань німецькою мовою. При газеті «Наше життя» у серії «Мала бібліотека МУРу» вийшло оповідання «Ноктюрн бемоль» із післямовою Гр. Шевчука (Ю. Шевельова). Під мурівською маркою «Золота Брама» вийшли Косачева драма «Дійство про Юрія Переможця» та повість «Еней і життя інших». В одному з періодичних збірників МУРу надруковано його доповідь «Криза сучасної української літератури».
Переїхавши до Америки, письменник, як і більшість українських емігрантів, мусив заробляти на життя тяжкою фізичною працею. Та попри все, він багато пише, співробітничає в газетах «Громадський голос», «Українські вісті», видає нові книжки поезій, нарисів тощо. Тривалий час був редактором журналу «За синім океаном» (Нью-Йорк).
У 1964 р. Юрій Косач побував в Україні, 1966 р. в Києві вийшла його поетична збірка «Мангаттанські ночі»; 1975— збірка «Вибраного», а наступного — книжка новел «Лиха доля в Маракайбо». Останніми за часом виходу у світ були «Літо над Делавером» (1980) та роман «Володарка Понтиди» (1987).
На формування Косача-поета великий вплив мали, з одного боку, російський і французький символізм, а з другого— поезія Б.-І. Антонича. Мова віршів Ю. Косача «насичена свіжими, рідко вживаними, дзвінкими словами, економна і синтаксично небуденна»,— пише Д. Павличко, кращі його речі викликають «відчуття всеохопленості земного па-долу, яку передає нам автор не тільки і не стільки через свою обізнаність у мистецтві, але й через певну цілісність погляду на речі дуже віддалені навзаєм у просторі і в часі, через певну епічну картинність, якою він може надихнути навіть невеликі свої поетичні твори» ‘. У цій поезії повсякчас звучить туга за Україною. Вона озивається у багатьох згадках про «могутній Київ» і «суворі, гострі вежі» Львова, про Полтаву, «задивлену в морок чорних століть», і про пам’ятний з дитинства Любартів замок у Луцьку. Загалом, Вітчизна для Ю. Косача — це насамперед «чарівна Україна» далекого і славного минулого. Історичними ремінісценціями переткані чи не всі його збірки, від дебютної «Черлень» (з присвятою Миколі Хвильовому) до «Літа над Делавером». Минула велич уособлюється в конкретних іменах і подіях. Як, скажімо, у вірші «Біля Софійського собору»:
Це, мандрівче, твій сон іздавен — золотий, синьокрилий.
Перейдімо ж поріг. Ось знайома старезна стіна
І склепіння, де тисяча літ гомоніла,
Де в гулкому подвір’ї ще крок Ярослава луна.
Романтичні видива рідної землі контрастують у Косача з холодними пейзажами чужини. Його Америка — країна жорстока й непривітна для «ізгоїв», країна контрастів. У своєму неприйнятті «мертвоокого ідола» Бродвею Ю. Косач волів натомість бачити всуціль голубою й прекрасною рідну Україну, «землю сонцелику», «орлезору державу». Художня вартість подібної «соцреалістичної» «пісенної» лірики невелика. Чи не кращими у поетичному доробку Косача, поряд із творами, зверненими до історичного минулого України, видаються вірші культурологічної тематики, ціла галерея портретів визначних митців, інтерпретація певних мотивів творчості Артура Рембо й Івана Труша, Фра Анджеліко і Поля Гогена. Мотив непроминальності мистецтва утверджується через осмислення долі таких титанів, як Мікеланджело:
Багряніє пишнолистом тиха осінь,
Молот жевріє од скалок полумяних,
І врізьбиться у сторіччів просинь
Тінь могутня — скеля нездоланна.
Ю. Косач виявив себе у різних жанрах, проте найвагоміший його доробок — прозовий. Це насамперед низка оповідань і повістей з української минувшини. Збірка «Чарівна Україна» вийшла 1937 р. як перший том «історичних оповідань». Другим томом стало оповідання (власне, невелика повість) «Глухівська пані» (1938). Хоча в центрі творів, які склали ці книжки,— реальні історичні постаті, автор у передмові зауважив, що його оповідання не вкладаються в рамки традиційної історичної прози, його цікавлять більше характери, ніж достовірне відображення історичного тла.
Оповідання «Чарівна Україна» дало назву всій збірці, воно найбільш символістське із Косачевих творів. Очам чужинця-загарбника поступово відкривається, що в країні мирних шовкових левад і тихих сіл живе невмирущий дух бунту й помсти. Чужоземний воїн дивом уник смерті від рук повстанців, котрі вважають себе одвічними господарями на рідній землі: «Яким правом ти прийшов сюди? Хто тебе просив смоктати з нас кров?» Зайда-завойовник почувається змалілим і нікчемним перед могутністю повсталого народу, перед «страшною потугою чорноземної раси». Чим дещо наївно-прямолінійним оповіданням Ю. Косач започаткував низку звернених у минуле творів, у центрі яких — роздум про сутність національного характеру, про історичну долю й історичне призначення українського народу.
У минулому увагу митця привертають постаті тих співвітчизників, що стояли з своїм часом нарівні, були інтегровані в європейський культурний процес, причетні до визначних європейських подій, виявили велич духу й життєстійкість. Це — нащадок знаменитого старшинського роду, котрого мучить таємниця власного минулого («Голос здалека»), або ж блискучий дипломат, син гетьмана Андрій Розумовський («Вечір у Розумовського»), або паризький студент Савич, волею долі втягнений у вир подій («Молодість Савича»), чи молодий чернігівський дідич Юрій Рославець, який зазнав дивовижних пригод чи не у всіх європейських столицях, супроводжуючи кохану жінку — княжну Тараканову (роман «Володарка Понтиди»).
Тут варто повести мову про європеїзм Ю. Косача. Аналізуючи прозу, створену в період МУРу, Юрій Шерех свого часу поділив письменників на «органістів» і «європеїстів» залежно від того, з яких джерел живиться їхній стиль. «Європеїстами» він назвав Ю. Косача, І. Костецького, В. Домонтовича, частково й І. Багряного (прозаїка). Так, Ю. Косач виразно зорієнтований на оповідну традицію європейської, переважно французької, прози. Його погляд на Україну — водночас і зсередини, й ніби збоку. На всіх його історичних творах лежить печать певної екзотичності (іноді навіть поверхової), його герої часто оповиті серпанком демонічної винятковості. «Коріння його екзотизму,— писав Юрій Шерех,— в тому, що він не знаходить такої України, як він уявляв і бажав, а іншої він не знає або радше не може зрозуміти як цілости. Образ лишається для нього загадковим. І він починає шукати Україну не в Україні, а в Європі, як П. Куліш колись шукав — наслідок подібного конфлікту — по черзі в Санкт-Петербурзі, в Варшаві, і в Істанбулі. Та величезна праця розуму й почуття, яку зробило покоління двадцятих років, не дійшла до Косача — може через відірваність від рідного ґрунту, може через самий склад його темпераменту».
Блискучий амбасадор Андрій Розумовський постає у прозаїка господарем одного з найзнаменитіших салонів Європи, де твориться велика політика. «Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя,— гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав…» Художній смак здебільшого не зраджує Ю. Косачеві, він уміє надмір патетики врівноважувати нотками іронії чи скептицизму. Сановні гості Розумовського одразу змаліли перед звуками свого геніального сучасника Бетховена. Композитор почувається чужим і самотнім у модній вітальні амбасадора, і лише старий господар зумів відчути у цій незвичній музиці революційне утвердження нового століття, усвідомити, що коли «нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гру самого Бетховена».
Поряд із Андрієм Розумовським у портретній галереї, створеній Ю. Косачем, бачимо іще одну представницю української еліти, Анастасію Скоропадську («Глухівська пані»), вдову одного з останніх гетьманів України. її зображено у тяжкий для неї й для України час. Розумній, владній жінці, котра духовно вивищується над своїм оточенням, відкривається марність надій на повернення «Богданових пактів». Усе пережите, спостережене у спілкуванні з найвищими російськими державцями переконало її, що тепер «всім править не Глухів, а Москва», і нема чого сподіватися чужих рук дарованої волі. Трактування Ю. Косачем ролі гетьмана Скоропадського відмінне од узвичаєного. У своїх передсмертних мареннях «глухівська пані» намагається виправдати гетьмана перед Мазепою, перед Україною, як людину, котра в найскладніших умовах робила для свого народу все, що могла.
Не захоплюючись розлогими історичними описами, письменник все ж уміє вирізнити характерні деталі, прикмети часу. Глухів показано як місто столичне, один із значних культурних осередків. Як і в інших історичних творах, автор дбає про ледь помітну мовну стилізацію. Глухівська пані, ця дещо романтизована українська жінка, виступає не лише хранителькою родини, роду, а й національної духовності.
Майже всі персонажі Косачевої історичної прози чимось вивищуються над своїм часом, їж об’єднує одержимість певною ідеєю. А відтак і в основу сюжету лягають здебільшого поворотні історичні події. Післія ряду оповідань, повістей, присвячених українській минув шині, Ю. Косач зважився звернутися до ширшого романного полотна, в центрі якого — національно-визвольна війна українського народу під орудою Богдана Хмельницького. Першим наближенням до теми став опублікований в роки другої світової війни «Рубікон Хмельницького». У 1948» р. з’явився двотомний роман «День гніву» (уривки з нього друкувалися в журналі «Арка»). Тут «як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави». Цей роман багатоплановий, густо заселений: тут представники повсталого козацтва її шляхти, селяни й ченці-єзуїти. Виразно окреслюється цілиш ряд історичних постатей — Хмельницький, Кривоніс, Єреемія Вишневецький… Романна дія підпорядкована розкриттю єдності національних інтересів повсталого народу.
У більшості творів тридцятих-сорокових років Ю. Косач так чи інакше торкається національно-визвольної героїки. Повість «Еней і життя інших» (опублікована в альманасі «МУР», 1946) була цікавою спробою розглянути ті проблеми на сучасному матеріалі. У певному сенсі можна сказати, що повість постала з продиктованої часом потреби переоцінки цінностей. Всі персонажі повісті закинуті у повоєнне міжчасся. Вони або напружено шукають себе, свого місця у новій дійсності, або стають колишніми людьми, живуть давно минулим часом. Письменник досить саркастично окреслює еміграційний побут, ілюзії людей, зосереджених лише на власному минулому. Протиставлення двох головних персонажів, Енея та Ірина,— це протиставлення людини дії, самозреченого борця і пасивного, скептичного, але прозірливого спостерігача-хронографа, вічного мандрівника по житейському морю. Ірин — учасник національно-визвольних змагань, антифашистського підпілля. Це дещо ідеалізований, піднесений над оточенням (згідно із законами романтичного письма) «корсар», «бюрократ революції», який зрікається всього особистого, не вибирає засобів у досягненні високої мети. Парадоксально, але в психологічному плані лицар національної ідеї Ірин схожий на «залізних більшовиків» революційно-романтичної поезії 20-х років, які так само утверджували сповідувану ідею, незважаючи ні на що. (Врешті, певна близькість соцреалізму І так званого «нацреалізму», «великої літератури» двадцятих-сорокових років як явищ дзеркальних помітна в багатьох тогочасних творах.) Після всього звершеного і втраченого Ірин переконується, що зло не вдається перемогти. Настанова досягти мети будь-якими засобами лише примножує жорстокість. І він, романтик, «лицар сумного образу», як характеризують його друзі, відмовляється від себе вчорашнього. Ірин бачить єдиний шлях для «людей, що хочуть бути все ж таки людьми», у самопожертві в ім’я інших. «Починалося знов життя. Може, без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну й цвітіння, на нікчемність і вищість, на погорду й гордість». Герої «переростають» ідею, «що будує на нищенні й на смерті», в ім’я утвердження гуманніших ідеалів.
Подібну світоглядну кризу, коли трактувати її не надто вузько, пережило у повоєнні роки ціле покоління.
У наступні десятиліття романтичний струмінь у творчості Юрія Косача слабшає. Це помітно навіть і в історичній прозі. У романі «Володарка Понтиди» письменник знову звертається до вісімнадцятого століття, до історії княжни Тараканової. Закоханий у неї український юнак, нащадок козацького роду, Юрій Рославець опиняється в епіцентрі багатьох подій європейської історії.
Перу Юрія Косача належить також низка оповідань з американської дійсності (збірка «Лиха доля в Маракайбо», 1976). Його герої — здебільшого люди суспільного дна, знедолені шукачі пригод. Упродовж 60—70-х років він також активно виступав у нашій пресі як літературознавець і публіцист. Сьогоднішньому читачеві Ю. Косач цікавий насамперед як вибагливий майстер історичної прози, тонкий стиліст, котрий невтомно дбав про збагачення й оновлення художньої палітри українського письменства.
Свежие комментарии