Loading...

Багатогранна лірика Олександра Олеся

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
О слово! будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися. Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.

О. Олесь

Повертаються до нашої рідної землі, до нашого народу забуті імена. Чим завинили вони, визнані майстри слова, перед своїм народом? Переконані: нічим, народ їх не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати їх сталінізм, відлучаючи їхню творчість від історії української літератури, але дзвони пам'яті стоголосі, вони щедро викресують імена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер'ян Поліщук, Григорій Косинка, Олександр Олесь...

О. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932—1933 років, жахів сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині:

Чужина — могила, чужина — труна, Душа на чужині, як чайка сумна, — Літає і квилить в сльозах без гнізда: Навік його змила бурхлива вода.

Так писав поет, якого ще знали в Україні в перші пореволюційні роки, якого захоплено читали, адже вірші були мелодійними, народнопоетичними. Митець зумів з особливою експресивною напругою переплавити народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і емоційно сильно вилити це в безсмертних поетичних рядках своїх поезій. Він, знаходячись за межами рідної України, переживав і світлі надії рідного народу на визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакував у своїх поезіях загиблих та загорявся новим, зігрітим революційними загравами гнівом проти насильства і зла:

Ми не зложимо зброї своєї... Дужі в нас і бажання, і гнів, Ми здобудемо землю і волю. І загоїмо рани віків.

Високопатріотичне слово поета порівнюють із Шевченковим: у Шевченка поезії високохудожні, закличні, вогненні, такі ж риси мали і поезії О. Олеся, який талант свій присвятив революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові. Він вболіває щиро, глибоко, співчуває голодним, знедоленим:

Вони — обідрані, розбуті,

Сліпі, голодні і німі,

В кайдани, в сталь міцну закуті,

В кривавих ранах і ярмі, —

Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби!

Схвалювали всіх і вітали збірки поезій «З журбою радість обнялися», а потім іще декілька збірок, але вже шостої книги поезій О. Олеся читач не отримав, хоча і називав М. Грушевський О. Олеся «Найбільшим з нині живущих поетів на Україні».

В душі у поета гули буревії розчарувань, нерівноваги, незгоди, але ж він був переконаний:

Хто я? Я козак —

З вільним духом, з ніжним серцем,

З іскрами в очах.

Скільки громадської мужності і відвертості треба було мати, щоб затаврувати емігрантів, які не зуміли по-справжньому сміливо боротися за щасливе майбутнє свого народу:

Вони зійшлися, неборать,

В ім'я найвищої мсти,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

О. Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крок, хоча б перед своєю совістю, то впадає у відчай:

О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнанні в холодних світах, Ми своєї землі не побачимо... Тільки, може, у мріях, у снах.

Неодноразово поет поривався на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод 33 року, знав, що один за одним зникали у безвісті письменники, а роки Великої Вітчизняної переживав особливо боляче — сам хворів, приголомшений був смертю свого сина О. Ольжича у концтаборі Заксенхаузен. Із глибини душі рвалися слова:

О принесіть як не надію.

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

Ї так застигну, так зомлію...

Вдячні нащадки — письменники, поети, літературознавці повертають поета О. Олеся і його класичні шедеври на Батьківщину, до рідного народу. 1 ми віримо, що доля тв
орчої спадщини О. Олеся буде щасливішою, ніж його особиста доля.