Збільшити або зменшити шрифт тексту : VARIANT 1
Поет-трибун Дмитро Павличко завжди виступає як син свого народу, який не має права на самозаспокоєння, коли викорчовується саме коріння духовності нації, коли склалася критична економічна і мовна ситуація на Україні, майже зруйновані народнопісенні традиції. Це митець, який всього себе віддає на вівтар національного відродження нашої Батьківщини. Дмитра Павличка ми з повним правом називаємо совістю нашого народу.
Але совість не може існувати окремо від щирої і багатої душі, особливо, коли мова йде про поета. А вразлива душа поета знаходить своє втілення в ліричних творах. Майже всі ми є шанувальниками самобутньої лірики Дмитра Павличка — сонетів, рубаїв, притч і пісень. Музичні поезії Павличка читаються легко, сприймаються як ніжний подих душі, викликаючи добрі й теплі почуття, співпереживання, навіть легкий смуток, адже все життя наше, наче величне «шество», пронизано «червоними і чорними нитками», де «червоне — то любов, а чорне — то журба», де радість і смуток, щастя і горе, сміх і сльози завжди поруч.
Найціннішою перлиною Павличкової лірики є його поетична збірка «Таємниця твого обличчя», де, здається, промовляє лише поетове серце, щиро любляче й тому щиро страждаюче.
Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,
Все, що в моїй душі моє.
Джерельне і цілюще.
Ліричний герой збірки дуже чутливий до навколишньої краси, шанує і любить людей, прагне мати таку силу, щоб потому сторицею повернути її в ім’я великої Любові…
Благословенна, дорога,
В моїй крові і в плоті
Ти вічна, як моя жага,
Як голод мій, ти невмируща.
Звідки ж ці невичерпні почуття, ця зворушлива щирість? У народі кажуть, що ніколи не збагнеш тайни художнього слова, поки не побуваєш на Батьківщині письменника. Давайте хоч подумки полинемо в далеке мальовниче село Стопчатів, що на Підкарпатті… Це чарівний край з буйними лісами й поетичними полонинами, бурхливими річками й таємничими смереками.
Протягом усього творчого життя поет, як до життєдайного джерела, звертається до своєї рідної землі, до своєї родини, «що учили, як могли». Дуже зворушливо звучить вірш «Смерека», сповнений любові до Батьківщини і до матері:
Чути мене здалека —
За гранами доріг —
Тихо шумить смерека У Карпатах моїх…
Кличе мене додому,
До свого джерела —
Змити печаль і втому,
Як пилюгу з чола.
Тут, на цій особливій землі, де живуть легенди й перекази, самобутні співанки про Олексу Довбуша, про жіночу долю, рідну Гуцульщину, у багатодітній сім’ї народився істинний син матері-Батьківщини Дмитро Васильович Павличко. В автобіографічному вірші поет щиро зізнається:
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Від матері Параски Бойчук, яка хоч і була неписьменною, але мала прекрасну пам’ять і знала багато віршів Шевченка та Франка, безліч народних співанок, син узяв любов до поезії, до слова, пісні. Згодом поет писав: «Стопчатів — моя колиска і гордість моя… Там узяв я пісню в серце із людських сердець».
Мабуть, саме звідси бере свої витоки ще одна грань таланту Д. Павличка, без якої його портрет був би збідненим, — пісенна.
І рідна пісня,
Як бджола в косиці,
Бере з душі
Напої для віків.
Дмитро Павличко як поет-пісняр став відомим наприкінці 60-х років. «Пісня Романа» — найперша поезія, що стала піснею. Так з щасливої руки кінорежисера В. Денисенка відбулася творча зустріч поета й тоді ще мало знаного композитора Олександра Білаша під час роботи над ліричним кінофільмом «Роман і Франческа» про романтичну історію радянського моряка та італійської дівчини. З цієї роботи й почалася їхня творча співпраця, що тривала ЗО років. Дружба гуцула й полтавчанина породила прекрасні зразки пісенної лірики, що полюбилися не тільки на Україні, а й далеко за її межами.
Мені подобається ліризм «Пісні Романа». «Романова пісня» — це образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, адже вони «впали на покоси… засвітили все навколо». Може, навіть це ще не кохання, а симпатія, яка переростає у світле, ніжне почуття.
Білі роси — то кохання,
Що живе лиш до світання?
Думаю, що образ сонця в даному разі уособлює життєві труднощі, які стають на перешкоді закоханих людей. Якщо вони їх подолають, то це справжнє почуття, а не вранішня роса… Віриться, що це почуття пройде всі випробування, бо воно «правдиве й світле». Поезія завершується оптимістично:
Кров, що в серці не поблідла, —
То любов правдива й світла.
О. Білаш написав музику до 40 поезій Д. Павличка. Ось лише кілька пісень, які облетіли весь світ: «Лелеченьки», «Два кольори», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Явір і яворина», «Осіннє листя», «За літами» та інші. Шкода тільки, що купити ноти чи платівки цих пісень практично неможливо.
Пісню «Лелеченьки» спочатку не планувалося вводити у присвячений Тарасу Шевченку фільм «Сон», сценарій до якого написав Д. Павличко у співавторстві з В.Денисенком. Проте у процесі роботи над картиною в сцені, де кріпаки, вивезені далеко від України, страждають, думаючи кожен про своє і водночас всі разом про тесаме,такорганічнонапрошуваласяпісня,якабвідтвориланастрійзнедолених. Це не тільки пісня, а сама туга — за Батьківщиною, за рідною землею. В уяві постає щемлива картина: з чужини повертаються лелеки, справіку улюблені птахи на Україні (звідси й пестливий суфікс у назві «Лелеченьки»), які несуть на своїх крилах весну. Та «чужина проклята», відірваність від рідної домівки, дорогого краю «висушує силу», по краплині забирає життя. Тому не кожен може долетіти, не кожному судилося повернутися додому. І хоч у творі жодного разу не зустрічаємо слова «Вітчизна» чи «Батьківщина», але воно постійно відчувається, «світить, як та далека, але рідна зірка, що видна й на чужині, й обігріває душу людини, допоки «ніч накриває очі.»
Я бачила фільм «Сон», добре пам’ятаю той епізод у якому виконується ця пісня. її не можна спокійно слухати. Вона вражає взагалі, а особливо в епізоді фільму, бо так імпонує настрою кріпаків і самого Тараса.
У пісні «Явір і яворина» співається про справжнє, глибоке, земне й водночас неземне кохання, яке від конкретного ліричного героя («Я стужився, мила, за тобою») переростає в символ, а можливо, навіть в ідеал, який має бути в житті кожної людини. Краса і сила почуття, вираженого у творі, вражаючі. Візьмемо одну тільки фразу: «Зроблять скрипку із його журби». Якою має бути та журба, щоб перетворитися в скрипку. Вражає не тільки сила почуття, а і його трагізм. Очевидно, це нещасливе кохання. Вдумаємось у слова:
З туги обернувсь мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
Кохання ліричного героя настільки сильне, що воно вивищує його над іншими, бо це почуття максималіста, однолюба. А для інших він незрозумілий, чужий, ось чому явір стоїть не серед яворів, а серед буків.
VARIANT 2
За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.
Любов являється нам у різних іпостасях: в усмішці матері, в щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності — тішить коханням, єдиним, незабутнім, неповторним.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень в коханні й відомий український поет, наш сучасник, Дмитро Павличко. Одна з його ранніх поезій «Коли ми йшли удвох з тобою» вражає пронизливою щирістю почуттів, висловлених у ніжнозвучних поетових рядках. Автор малює ідилічну картину: ліричний герой і його дівчина ідуть «вузькою стежкою по полю». Поетова «струнка, солодка згуба» необережно і грубо топче колоски пшениці. її душа була не настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця людського генія та Божої благодаті. І це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий страх за майбутнє свого щирого почуття:
…я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
Одвічна драма — різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу існування на Землі закоханими людьми — у цій поезії ще не розвивається до трагічної глибини. Та й в інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти не переходять у реквіємні акорди. Любовна лірика поета сонячна, напоєна пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише перечитати його збірку «Таємниця твого обличчя», до якої ввійшли перлини Інтимної лірики Д. Павличка, і переконатись у цьому.
У своїх віршах поет виповів, передусім, самого себе, свою неповторну особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена індивідуальним чуттям автора. Гіперболічно звучать рядки твору, що дав назву цілій збірці:
Найдовша з усіх доріг —
Дорога твого приходу.
Найбільша з усіх таємниць —
Таємниця твого обличчя.
Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в пам’яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі — глибина поетового кохання: «Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки».
Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші зі збірки, що стали популярними піснями. Яскрава метафоричність вірша-пісні «Дзвенить у зорях небо чисте» вражає виразністю поетичних образів. Душа, що в одинокості, «неначе дерево безлисте», переживає благотворні метаморфози, якщо до неї приходять щаслива доля і справжня дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється жадане кохання, розквітає по-весняному:
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і композитора О. Білаша стала пісня «Я стужився, мила, за тобою». В основі твору — улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу обставин і з’єднати свої долі:
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.
Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик безнадії, стискаючи в руці «мертвої зорі неживе крило». Але митець переконаний у животворній силі кохання. Тому Д. Павличко своїм окриленим словом звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі та лицемірство, віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню, оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка переживе свого автора і нестиме світло чистих почуттів ще не одному поколінню.
Свежие комментарии