Loading...

Невицька Ірина - біографія

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Ірина Невицька – журналістка й агроном, піонерка жіночого руху, редакторка й видавець, авторка дитячих віршів, казок, п’єс, байок, оповідань, історичного роману та свого часу надзвичайно популярної повісті «Пригоди Матія Куколки», діячка, подібних якій «мало можна знайти в нашій історії… Вона – натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати…»

На сьогодні в Україні її літературний спадок мало відомий читачеві. Ірина Невицька заявила про себе ще на початку XX століття й активно розгорнула мистецьку й громадську діяльність у 10-30-х роках, взявши до рук «покинуте предками заржавіле перо, впряглась у ярмо, щоб підняти нашу запустілу цілину серед дуже складних і несприятливих обставин, поклала на себе важкий тягар обов’язків культурно-освітнього діяча». Чеська критика її співставляла з Елішкою Красногорською; Михайлові Мольнару вона нагадувала Наталію Кобринську; Олена Рудловчак вбачала в її діяльності «будительський струмінь»; а за літературними стремліннями й пошуками власної тональності вона близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці… Та попри всі ці порівняння Ірина Невицька торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто, втявши глибоко і не один плужок у літературну борозну, виконуючи «надзвичайно приліжно каменярську працю… до кращого завтра нашого жіноцтва і взагалі нашого Народу».

Михайло Мольнар ще у 1963 році на сторінках «Дуклі» виступив на захист письменниці, відстоюючи думку, що ця проста дочка Лабірщини прокладала шлях українській літературі, твори якої друкувалися в шкільних читанках та дитячих журналах і були улюбленими серед карпатської дітвори. Спричинилися до популяризації її творчості в Словаччині й на Україні Л.Бабота, В.Зозуляк, Ф.Іванчо, О.Рудловчак, Ф.Ковач, Г.Чаварга. У 1996 році у селі Удоль на Старолюбовнянщині з нагоди 110-ї річниці від дня народження Ірини Невицької проводиться науковий семінар «Ірина Невицька – українська письменниця і громадська діячка», відкрито меморіальну дошку на будинку, де свого часу вона жила, і вже кілька років поспіль в Гуменному проводиться конкурс виразного читання її імені.

Ірина Невицька народилася 10 грудня 1886 року в селі Збудська Біла Гуменського округу в сім’ї українського інтелігента, гімназійного професора Павла Бурика. Батько був сином бідного священика, вчився в державній мадярській гімназії у Пряшеві, потім у Дебрецені, а згодом в університетах Будапешта та Відня. По закінченні студій навчав сина графа Шмідека і разом з ним багато подорожував: був в Італії, Франції, Югославії, Німеччині, Швейцарії. Тож, стався людиною широкого світогляду. Мати, Анна Ковалицька, донька сільського священика, жінка прогресивного духу. Молода енергійна пара жила щасливо на обійсті діда Андрія Ковалицького, виховуючи трьох дітей: Павла (1883 р. н.), Ірину (1886 р. н.) та Ольгу (1888 р. н.). Але сімейне щастя було недовгим. У 1889 році помирає мати, перехворівши на тиф. У домі настала безрадність і розпука… Через три роки батько оженився вдруге з Геленою Ханат, доброю русначкою-українкою. Павло Бурик намагався прищепити дітям українські переконання, зберегти в родині національні звичаї та обряди. У хаті говорили тільки українською мовою. Першою книжкою Ірини був «Буквар» Олександра Духновича, і перші вірші навчилася з азбуки: «Мамко, мамко, куп ми книжку…» та «Я русин був, єсьмі буду…». Щоб уберегти дочку від насильницького мадярського виховання, батько віддає її до німецької початкової школи в місто Сабинів, бо, як він каже, «на мадярщину ще є часу».

У 1895 році трагічно, у великодній понеділок, помирає батько, заразившись на полюванні «титанусом». Перед смертю взяв обіцянку з дружини пильнувати дітей, а останнім заповів: «Діточки, слухайте маму, будьте добрі, любте свою віру і мову».

Гелена Ханат, опинившись у скрутному матеріальному становищі, доклала всіх зусиль, щоб виховати дітей національно свідомими, зробити їх справжніми людьми. Після закінчення початкової німецької школи Гелена Ханат віддала вчитись дітей у державну мадярську школу, – іншої в містечку не було. Життя спонукало дівчину вивчити німецьку, угорську та словацьку мови і попри те – не забути свою рідну – українську, якою щоденно користувалась в побуті.

Дівчина тягнулася до знань, любила історію, географію, природознавство, літературу. Вона вступила до Пряшівської учительської семінарії, але не закінчила навчання, бо у 1903 році вийшла заміж за літератора й громадського діяча греко-католицького священика Омеляна Невицького (1878-1939). Молоде подружжя поселяється в селі Чичава, де проживе шість років. Саме тут починається літературна та громадська діяльність Ірини Невицької. Паніматка знайомиться з життям простолюддя, слідкує за працею свого чоловіка, допомагає йому проводити серед населення культурно-освітню роботу, вона пише статті і патріотичні вірші, які друкує в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді й Будапешті, підписуючись як А. Н., Анна Новак, Гірняк, А.Горняк, Н-ка, Н., Икс.

Знаменною стала стаття «До руських жін», в якій І.Невицька піднімає соціальні проблеми карпатського жіноцтва. У 1912 році побачила світ різдвяна п’єса «Боже провидіння», яка тоді ж побачила шкільну сцену, а у 1925 році була опублікована окремою книгою в Пряшеві. У доробку письменниці є також п’єси «Рожденственський дарунок», «Судьба» («Доля»), «Радості майстра Фулярдина», «Непорозуміння», «Все в порядку», «Князь Федір Корятович», «Безнадійні». Частина драматичних творів залишилась в рукописах, решта – загубилась.

Вже перші поезії І.Невицької, надруковані в «Місяцеслові» за 1913 рік, засвідчили, що в закарпатоукраїнську літературу прийшла жінка-патріотка, яка заявила про свою любов до рідного слова, краю, народу, про готовність стати на жертвенний вівтар заради вітчизни. Треба було мати неабияку сміливість, щоб так відверто заявити про свої національні переконання, коли урядом проводилась політика мадяризації, денаціоналізації, а жінки-інтелігентки з її оточення говорили по-руськи хіба з прислугою.

Ліричні герої її перших поетичних творів – народнопісенні, поезії цілком природно вплітаються в канву тогочасної закарпатської літератури.

Ірина Бурик-Невицька поступово стає натхненницею і помічницею в освітньо-патріотичній діяльності свого чоловіка. Кінцем 1919 року за сприяння о. О.Невицького розгорнула діяльність Ліга русинів, яка об’єднала найсвідоміших представників руської інтелігенції. На прохання губернатора Г.Жатковича священик їде в Америку для зібрання коштів серед земляків, а також послабити москвофільський вплив А.Бескида. Повернувшись додому, о. О.Невицький стає об’єктом переслідування з боку антиукраїнських сил. У 1921 році після обшуку у своєму помешканні він емігрує до Америки, де і проживе решту свого життя.

Наслідком від’їзду чоловіка й батька за океан було переселення сім’ї Невицьких з парафіяльного села Уяк до Пряшева. Тридцятип’ятирічна І.Невицька залишається з шістьома дітьми на руках. Не відомо, чи вони ще колись зустрічалися аж до його смерті (30.12.1939, м. Міннерсвіль, штат Пенсильванія, США), та серця їхні билися завжди в унісон, а душі через роки й океани ще міцніше єднались між собою.

Пряшів… Це місто стало середовищем розквіту таланту І.Невицької, тут вона сягла вершин громадської та творчої діяльності. Пряшів став для неї оберегом і фортецею, відрадою і останнім прихистком. Тут 22 березня 1922 року нею був заснований «Союз руських жін», який мав за мету активізацію освітнього та духовного життя українців Східної Словаччини. Союз організовував недільні школи, гуртки художньої самодіяльності, сприяв заснуванню дівочого монастиря сестер Василіянок. Видав, на жаль, єдиний жіночий календар, що містив 17 статей І. Невицької.

В аматорському драматичному театрі, керівником якого була ця невтомна діячка, ставилися п’єси української та зарубіжної класики, а також її власні. Так 14 грудня 1930 року відбулася в Ужгороді прем’єра її драми «Огонь». Постановку здійснив «Союз Підкарпатських студентів в Празі» з нагоди 10-річчя свого виникнення та 25-літнього ювілею творчості авторки. До пряшівського періоду творчості слід віднести й поезії на найболючіші теми. Поетична творчість І.Невицької хибує формою, проте є щирою й патріотичною.

І. Невицька – авторка першого на Закарпатті історичного роману «Правда побідила» (1923). Однак цей твір – переробка відомого роману Г.Сенкевича «Куди йдеш?». Публікувався роман в ужгородській газеті «Русин». Цю працю авторка здійснила на прохання Ф.Тіхого, чеського професора, який на той час працював у нашому краї. Як гонорар, отримала наклад твору у вигляді окремої книжки.

З дослідження Антоніна Гартла дізнаємось, що І.Невицька працювала ще над одним історичним полотном під назвою «Борис Коломанович» про сина угорського князя Коломана й доньки київського князя Святополка Предслави. Варті уваги оповідання письменниці, що увійшли до збірки «Дарунок» (1929). Ця цінна китиця рефлексій із нашого життя того ж року ввійде до чеськомовної «Антології підкарпаторуської літератури». За ідейно-тематичним звучанням мала проза І.Невицької стоїть поруч з творами О.Маркуша, Л.Дем’яна, Ю.Станинця, Ф.Потушняка, Ю.Федьковича, І.Франка, М.Коцюбинського. Оповідання І.Невицької – предтеча закарпатоукраїнської соціально-психологічної прози, вони свідчать про вміння будувати сюжет, відтворювати настрій, змальовувати сільський побут.

У 1930 році І.Невицька стала засновницею культурно-освітнього товариства «Просвіта» в Пряшеві і видає «Слово народа», першу газету, друковану українським фонетичним правописом. На її сторінках розгорнулися дискусії щодо утвердження української мови як народної, зрозумілої населенню. Газета виходила двічі на місяць і була як сіль в оці ворогів. Після того, як один із найвідданіших співробітників, зацькований мовною боротьбою та інтригами, покінчив з собою, не було коштів на подальші випуски, І.Невицька переїжджає в Ужгород. Августин Волошин бачить в тому переїзді й причину: «… щоб дітей своїх могла в народнім дусі вишколовати і щоби для себе знайшла ширше поле праці…» В Ужгороді І.Невицька створює жіночу секцію «Просвіти», стає заступницею голови «Жіночого Союзу» (опікується філіями від Перечина до Ясіня). Очолювала «Союз» дружина майбутнього Президента Карпатської України – Ірина Волошина, а членами були відомі жінки краю: пп. Климпушова, Тисовська, Горбачевська, Станкова, Бращайкова, Косникова і ін. Метою бачили згуртування всіх українок краю на боротьбу за національні й господарські права. І.Невицька пише. Перо її мужніє, форма удосконалюється, образність поглиблюється, очищується мова. Незмінною залишається ідейність творів. Її поезія цього періоду здебільшого громадянська, в ній мало лірики, не витримані віршові розміри, рими. Це швидше віршована публіцистика. Вірші друкують – «Пчілка», «Наш рідний край», «Русин». В них і прозові байки І.Невицької «Кінь та Осел», «Мухи», «Осел і Тиса», «Бджола і Мухи», «Віл і Жаба».

Лебединою піснею І.Невицької є повість «Пригоди Матія Куколки». Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія і уява, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість, уміння головного героя вживатися з різними людьми, викликають співчуття та милосердя, прагнення розбити стіну відчуженості, як і бажання творити добрі справи. Матій Куколка схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової, коли помагає старшим, він схожий на сучасних дітей. Повість прийшла до дітей зі сторінок журналу «Пчілка» у другій половині 20-х років. Твір складається з невеликих оповідань. Окремою книжкою повість мала вийти в 1939 році за редакцією М.Мухіна в Хусті. Та з відомих причин не вийшла. Книга побачила світ тільки у 1968 році в Пряшеві, вже після смерті письменниці, й то лише перша частина. Тільки у 1994 році Словацьке педагогічне видавництво видало «Пригоди Матія Куколки» в чотирьох частинах: «Матій Куколка на селі», «Матій Куколка на ярмарку», «Матій Куколка у майстра», «Матій Куколка в місті». Останній розділ «Матій Куколка – вояк» залишився незакінченим.

Після придушення Карпатської України Ірину Невицьку прихистив Пряшів. Останні роки, коли вона відійшла на заслужений відпочинок і могла очікувати від своїх земляків теплого ставлення й пошани, були втіленням байдужості і невдячності.

Забутою відійшла Ірина Невицька у вічність 21 листопада 1965 року. Похована у Пряшеві… Письменниця тільки повертається сьогодні до читача.