Loading...

Звеличення патріотизму в романі Юрія Яновського "Вершники"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Кипів бій. Дзижчали кулі, вибухали снаряди. Атака, атака, атака... Смерть косила людей. Скільки їх полягло, а дзот все огризався шквальним вогнем, і до нього не можна було підступити.
Андрій стиснув гранату і кинувся вперед. Вибух — і десятки жал проткнули його груди, прямували до серця. Та їх затримала книга. Гаряча кров заливала сторінки. Андрій похитнувся, упав. Востаннє глянув на небо, на сонце, що, ніби на сміх, було таке сліпучо-яскраве. Друзі підняли Андрія, хтось із них витягнув з-під гімнастерки скривавлену книгу. Це були "Вершники" Ю.Яновського.

Не кожну книгу бере з собою в бій солдат, він бере ту, яка йому найближча і найдорожча, яка додає йому мужності і відваги, допомагає громити ворога. І друзі згадали, що найбільше любив Андрій Ткач новелу "Лист у вічність".
Тоді йшла громадянська війна. Молода Країна Рад була в небезпеці, і, щоб врятувати її, необхідно було величезне напруження всіх сил, потрібні були герої. У Сороченцях мало спалахнути повстання проти гетьмана і німців. Листоноша повинен був передати зброю повстанцям. Та якийсь негідник повідомив німцям про повстання, і вони кинулися на пошуки. Непритомного листоношу витягли з озерця. Все його тіло було вкрите п'явками.

"Де зброя?" — було лише одне запитання. Його били, а він мовчав, його катували, а він намагався забути про зброю, про підпільний комітет, про все, що знав. Листоношу били знову і знову. Йому хотілося вмерти, та не мав права на це, бо лише він знав, де закопана зброя, яку мусив передати повстанцям. "Справа революції лежала в його крихітному житті", — пише автор. Тому він з усіх сил тримався і повів німців шукати зброю. Листоноша водив їх з одного місця на інше до вечора. Розлютовані вороги жорстоко калічили його. Вони дивувалися, як ще тримається життя в понівеченому тілі юнака. Та вони не знали тієї сили, яка примушувала напівмертвих жити, щоб чесно виконати свій обов'язок в ім'я торжества омріяної справедливості. Листоноша вже не міг іти, скривавлене тіло боліло нестерпно, та він знову волік його за село, у піски, назустріч повстанцям.
Юнак   помер,   виконавши   до   кінця   свій   обов'язок здійснивши справжній подвиг. „Лист в вічність пішов разом із життя, як світло від давно згаслої одинокої зорі" - пише Ю.Яновський.

Листоноша помер, як тисячі героїв громадянської війни, як помер легендарний Данко, серце якого розсипалось на голубі іскорки, щоб, потрапляючи до людей, розпалювати в них мужність і відвагу, бажання подвигу Так і серця листоноші, Шведа, Коваля Максима, Адаменка, згорівши, не згасли марно: вони запалили сотні тисяч сердець на нові звершення, на подвиги в ім'я щастя людей.
І зараз, коли над нами мирне небо, коли широкою ходою йде становлення української державності, в серцях наших людей залишаються іскри великого подвигу. Бо хіба ж не подвиг — кинутися на озброєного бандита, відвести палаючий літак за місто, загинути самому, щоб врятувати життя тисячам?
Подвиги не меркнуть в людському житті, і не забуваються книги, в яких звеличено героїзм народу. Тому і писав О.Бабишкін: "Журавлині ключі вічності пролітають над Ю.Яновським, над його творами, цими листами у вічність''.