Loading...

У кожного свій хрест і своя доля (за новелою Василя Стефаника «Камінний хрест»)

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
«Я свою душу пустив у душу народу,

і там я почорнів з розпуки».

В. Стефаник



Василь Стефаник писав коротко, влучно і страшно. Кожна його новела - це окрема картина трагедії селянського життя. Доля подарувала йому можливість жити серед прекрасної природи Карпат — він народився у селі Русові неподалік старовинного Снятина, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). А писав він не про ліси і полонини, а про трагедії людські. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?

Мені здається, саме тому й писав він страшно, бо боліло йому дуже... Його Батьківщина — це просто рай. Тут би жити людині й радіти. Але люди тікають з його рідних Карпат, кидають рідну землю...


Новела «Камінний хрест» — це ще одна сторінка трагедії західноукраїнського селянства. Іван Дідух, головний герой твору, змушений покинути рідне село, своє господарство, яке наживав потом і кров'ю: «То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали». Він, як і тисячі селян Західної України, вирішив вибратися в далеку Америку, в прославлений «обітований край». Він їде туди заради своїх дітей — сини почули про Канаду, про райське життя в ній і не хочуть більше лишатися в Галичині, терпіти злидні. А Іван весь вік прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотів і померти... Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже він вже старий, немічний.

Дістався Іванові у спадок піщаний горб — це і вся земля! На цьому горбі і підірвав Іван своє здоров'я: носив важкі мішки з гноєм, удобрював землю. Оберігав кого, як дитя. На ньому ж хотів і бути похованим. Перед від'їздом до Канади він затяг на горб камінний хрест, де викарбував своє і жінчине ім'я. Іван знав, що вже ніколи не повернеться на Батьківщину. А цей хрест — це його умовна могила, а для односельців — пам'ять про сусіда.

Особливо вражає в новелі сцена прощання з сусідами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живі! Вони ніби ховають себе живцем.


Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в ті далекі роки (мається на увазі еміграція кінця XIX ст.).

А що діється на Україні зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих світах. їдуть, шукаючи достатку, матеріальної рівноваги.


Чи всім їм там добре, на чужині? Хто знає. Може, комусь і краще. А хтось, можливо, тужить і в ситості. Бо не той там сніг. І солов'ї не ті. І матіолою не пахне вечорами.

Мені дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою й економічно незалежною. Щоб не їхали наші люди світ за очі у пошуках кращого життя.

Коли це буде? Сподіваюсь — буде. Бо нам тут жити. І дітей ростити. І пісень співати.