Loading...

Проблема роздвоєності особистості у новелі М. Хвильового «Я (романтика)»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Так споконвіку було:
одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі
і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

М. Хвильовий


У кінці Пушкінської вулиці міста Харкова, за студентським гуртожитком «Гігант» колись знаходилось міське кладовище, яке нині переобладнано на молодіжний парк. За старою церквою залишили для нащадків кілька могил — П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника Васильківського.


Розквіт національного відродження останніх років повернув нам ім'я Ми-коли Хвильового (Фітільова). Члени товариства «Спадщина» відновили могилу одного із найталановитіших зачинателів української літератури початку XX століття. У поемі «Електричний вік» Микола Хвильовий писав:

І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя
докір?..


Творчість прозаїка, поета, критика, публіциста — яскравий приклад самовідданого служіння ідеї «загірної комуни», яка стала причиною трагедії. Письменник бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся, каявся. Це не могло не знайти відбитку у новелах, що побачили світ у 1923-1927 роках.

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Ро3мантика)», в якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький зазначав, що твір «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».

Новела «Я» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна... І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві хрустальні росинки».


Чому ж в чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати — Україна? Мабуть, над дилемою гуманності і фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого і чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.

З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв'язана з матір'ю.


М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина»,— підкреслює головний герой. Отже хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу.

Але між двома началами терзається душа «м'ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме у такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.

Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім'я революції, в ім'я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни...

Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який в критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, вбиває почуття справедливості, почуття розуміння добра, і правди, руйнує людську особистість, людське «я».

«Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замислитися над високістю Матері, яку вбиває блудний син. А Україна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, приводить до переродження в дегенерата.

Разом із своїми героями письменник шукав виходу із лабіринтів історії, помилявся і пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл... Але ніколи Вічність не жбурне у його бік докір. І тому свідчення — нагробок письменнику серед могил видатних людей Харківщини.