«Моя бо й народна неволя - то мати тих скорбних пісень» (лірика Івана Франка)

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Іван Якович Франко жив у важкі часи безправ'я і темряви, яка огорнула Західну Україну в другій половині XIX століття. Рідна земля задихалася в «тюрмі народів», як називав австро-угорську монархію поет:
 
Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
О, Австріє! Де ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу.
 
Щоб утримати українців у покорі, вороги намагалися знищити культуру, розірвати зв'язки між частинами розділеної України. У такий важкий час на повну силу зазвучав голос великого поета Івана Франка. Він пробивався через заборони і тюремні грати, кликав сміливих до боротьби і вселяв у серця зневірених надію.
Вірш «Гріє сонечко!» починається описом весняної природи, коли тепле сонечко зігріває землю і жайворонок «дзвонить пісеньку», злітаючи в усміхнене «небо яснеє». Уже «прогули вітри, проскрипів мороз, вже пройшла зима» з її віхолами, заметілями і холодом. Поет звертається до орача встати, пробудитись, адже «в груди радісно б'єсь здоровая, молодая кров». Настав час сіяти золоте зерно, а земля, мов «мати щирая, обійме його, кров'ю теплою накормить його, обережливо виростить його».
Поет звертається до тих, «в кого серце чистеє, руки сильнії, думка чесная», із закликом слухати всемогутній поклик весни, стати до боротьби, повести своїх братів на бій «за добро, щастя й волю всіх». «Сімена думки вашої» впадуть «на пухку, на живу ріллю» і проростуть жадобою братолюбства, сміливістю, готовністю скинути ярмо зла і неправди.
Вірш «Гріє сонечко!» Іван Франко написав 1880 року. Це був дуже важкий для нього час. У 1880 році Франко змушений був шукати роботу. Дорогою з Коломиї до Березова, в Яблонові, поета несподівано заарештували. У Косові селянин Фокшей поранив війта. Поліція вважала, що цей постріл був викликаний розмовами Франка із селянами про долю народу.
Три місяці Франко просидів у в'язниці, а потім його пішки повели під конвоєм у рідне село. Можна тільки здогадуватися, що пережив поет, ідучи під рушницею через села, де люди знали і рід Франків, і його самого. Фізичні та моральні страждання, коли жандарми вели його, як безпаспортного волоцюгу, в Нагуєвичі, призвели до тяжкої хвороби. Але саме в цей час поет пише вірш із промовистою назвою «Моя любов». У кожному рядочку цього вірша бринить почуття щирої любові до рідної землі. Спочатку навіть не зовсім зрозуміло, до кого звернене зізнання: до коханої жінки чи до України. Навіть не віриться, що людина, яка так багато страждала через облудні звинувачення, через несправедливі покарання, може говорити про «знак любові, щирості, спокою», який яріє на лиці батьківщини. Жодного слова не те що злості чи ненависті, а навіть докору не спрямовано проти рідної землі, яка була для поета мачухою. Він говорить, що «вона така гарна, а проте така нещаслива» бо багато лиха знесла, і те лихо квилить стиха в кожнісінькій пісні. Поет пізнав її, полюбив сердечно і готовий відректись від власних утіх, «щоб їй віддатись доконечно». Ця любов до Батьківщини органічно перетікає в любов «до всіх, що ллють свій піт і кров, до всіх, котрих гнітуть окови».
Ліричний герой вірша «Моя любов» — це сам поет, який у найтяжчий період свого життя славить рідну землю, висловлює синівську любов до України. Він не розділяє неволю власну і народну. Ця неволя стала для Франка матір'ю його скорбних пісень.
Loading...