Loading...

Твір на тему: "Подивимось у вічі вікам"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Мовчазний Новослобідський ліс… Про що він думає? Що пригадує? Які таємниці нашої історії зберігає? Я ступаю кілька кроків і завмираю. Тиша захоп­лює мене. Але ось налітає вітер і все відразу оживає. Прокидаються дерева, і кидають із себе сонячне листя — листи осені. Перебираючи кожний листок, нарешті знаходжу лист, адресований тільки мені. Що він розповість? Подиви­мось у вічі вікам…

Переді мною постають картини довоєнної Нової Слободи — нашого села. Бідність, колективізація, щоденна тяжка праця.У нашому селі колись жила звичайна сім’я — Параска та Олександр Бакаєви. 1927 року в них народився син. Роки минали… І ось хлопчикові Дмитру вже ви­повнилося чотирнадцять років, він закінчив сім класів, попереду канікули, прекрасна пора для відпочинку і допомоги батькам. Але… У життя нашого народу раптом прийшла біда — Велика Вітчизняна війна.

Страх, паніка, невизначеність панували скрізь. Майже всі чоловіки пішли на фронт, Дмитро теж мріяв туди потрапити і тому просився зарахувати його бій­цем до війська. Проте щоразу йому відмовляли через юний вік. Після кількох відмов Дмитро твердо вирішив готуватися у партизани.Одного разу військова розвідка повідомила про маскування поблизу нашо­го села німецької мотопіхоти. Дані потрібно було уточнити. Начальник штабу викликав до себе Дмитра і попросив його та ще двох хлопчаків перевірити уро­чище біля села. Хлопчаки блискуче виконали завдання: все розвідали і допові­ли. Відтоді вони не раз допомагали розвідці. Ще б пак — на неповнолітніх хлопчаків ніхто не звертав уваги. Вони, крім того, ще й маскувались: то вдягнуться, наче пастухи, то ходять, граючись, ніби прості сільські дітлахи.А на фронті тривали жорстокі бої. З часом і завдання для юних розвідників ускладнились. Одного разу вони виявили розташування німецьких гранатометів, і це допомогло знищити ворога.

З осені 1941 року почалася окупація нашого краю. Німецькі війська увійшли в Нову Слободу. Розстріли, свавілля, пограбування, катування — усі ці біди зачепили чи не кожну родину. А Дмитра не залишали думки про партизанський загін. Навесні він із товаришами, ризикуючи своїм життям, збирав на полях зброю, після того як з поля зійшов сніг. Із цими знахідками він із двома товаришами таки пішов до партизанів.

Двох Іванів, яким уже виповнилося вісімнадцять років, одразу зарахували до партизанського загону. А ось Дмитра не хотіли брати, незважаючи на принесе­ну зброю, бо він був ще неповнолітнім. Повертатись до села хлопець уперто від­мовився, так і став партизаном. Це сталося в червні 1942 року, коли в цьому ж лісі, яким я зараз прогулююсь, стояв Путивльський партизанський загін Сидо­ра Ковпака. Цей загін вів активну діяльність, висаджував у повітря ворожі по­тяги, підривав мости, якими мало їхати німецьке поповнення.

А через кілька тижнів сталася велика трагедія в нашому селі. Дмитро дізна­вся про це від розвідників. Це трапилося саме на свято Івана Купала — 7 липня. З самого ранку лунали автоматні черги, чулися вибухи, страшні крики, лемент та зойки… Каральна експедиція знищила майже все село — і старих, і ма­лих. І лише небагатьом пощастило вижити. Серед цих щасливців була і Дмитрова мати Параска. Коли хлопець зустрів її, вона, плачучи, дала йому вузлик суха­рів та маленький образок. Жінка вірила, що Бог збереже її дитину і поверне додому живою, хоч у ті часи радянська влада забороняла вірити в Бога й пропа­гувала атеїзм.Той образок Дмитро Бакаєв проніс крізь усю війну. А на його молоду долю випало чимало: і бойове поранення, голод і холод, і загибель командира, якому хлопець допомагав, і тяжкі партизанські операції в Карпатах.За бойові заслуги Дмитра Бакаєва нагородили медаллю «Партизану Вітчиз­няної війни II ступеня». У серпні 1944 року Дмитро повернувся в рідне село Но­ва Слобода.

Минули роки… Зараз нащадки партизана Дмитра Бакаєва мешкають у місті Харкові. Але ми, односельці, ніколи не забудемо подвигу нашого земляка. Ми вдячні всім воїнам, які віддали своє життя, захищаючи наш край від німецьких загарбників.Прогулюючись лісом, я думаю, що кожен листочок — це справді листи до нас. А в цих листах крізь віки, крізь роки надсилає історія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.рія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.