Абе Кобо — біографія

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Абе Кобо(автонім: Кобо 7 марта 1924, — 22 января 1993) — японський письменник.

Дитинство його минуло в Маньчжурії. У 1948 р. Абе закінчив медичний факультет Токійського університету. Кар’єрою лікаря знехтував, оскільки, як він якось висловився, «не створений для цієї професії, і почав писати ще студентом».

У 1948 р. з’явився журнальний варіант першого оповідання Абе «Дорожній знак у кінці вулиці» («Оваріші міхі но шірубе ні»). Але великий успіх і популярність прийшли до нього у 1951 p., коли побачила світ повість «Стіна. Злочин Карума» («S. Карумаші но ганзай»). За неї Абе був пошанований найвищою літературною нагородою Японії — премією Акутагави.

Науково-фантастична повість «Четвертий льодовиковий період» («Даійон кампійокі», 1958), центральною темою якої є зображення роздвоєння особистості — цій самій темі присвячена повість «Майже як людина» («Іші но ме», 1960) — остаточно переконала літературні кола у тому, що Абе притаманний великий талант. Уже перші твори підтвердили оригінальність його художньої манери: переплетення вигаданих і реальних пластів розповіді (цього Абе, за його власним зізнанням, вчився у М. Гоголя), динамічний сюжет, витриманий улусі детективу, тонкі філософські роздуми та символіка, сатиричність стилю та лапідарність мови. Вони виявляють і своєрідне кредо письменника, якому Абе залишиться вірним у подальшому: прагнути досліджувати не стільки побут і «болючі проблеми» суспільства, скільки «мозок і психологію», котрі так чи інакше визначають «спосіб дій».

Особливий художній погляд Абе давав привід критиці у різні роки називати його то фантастом, то авангардистом, то японським Сартром, то японським Достоєвським. Роман «Жінка у пісках» («Суна на онна», 1962), що здобув премію газети «Іомура», ознаменував початок романної творчості Абе. Авторська увага фокусується на процесі зміни психології, свідомості Ній — скромного вчителя, особистості досить ординарної. Мріючи у минулому хоча б чим-небудь прославитись, у теперішньому він несподівано опиняється разом із самотньою жінкою у полоні величезної піщаної ями. Герой, допомагаючи жінці щодня відгрібати з ями пісок, що загрожує впасти з морського берега на село і зруйнувати, засипати усі житла, постійно відчуває внутрішній дискомфорт: «Якщо щоразу рятувати ближніх, які помирають від голоду, ні на що інше часу не залишиться…» У стані безмежного відчаю, моральної та фізичної втоми він намагається втекти з цієї страшної пастки, але «думка його біжить назад». Герой, нехтуючи своєю свободою, повертається на дно жахливої ями. Довгі, втомлюючі душу роздуми про права особистості, закон в умовах нелюдського існування приводять його до відмови від свого «я», наближаючи тим самим до вселюдського «ми». «У піску разом з водою він ніби виявив у собі нову людину». Символічний і образ піску у романі. Для Нікі він — «сам рух».

Герой роману «Чуже обличчя « («Танін но као», 1964) — вчений, який ховає під маскою власне обличчя, спотворене внаслідок хімічного вибуху в лабораторії, проходить, на відміну від Нікі, «шлях відлюдькуватості», втрачаючи здатність до контакту з іншими людьми. Вивчаючи в ньому «розумовий механізм», «робота» якого й перетворила його у морального виродка, звільненого від «усіх духовних пут», Абе залишає зовні відкритим питання — хто винуватий у цьому? Проте багато чого вгадується у навмисній зашифрованості репліки героя, сказаній у фіналі роману: «Звинуватити одного мене не вдасться… Я ненавиджу людей». З нею вступає у своєрідний перегук морально-філософська думка роману «Спалена карта « («Моетсукіта хізу», 1967). Спаленою виявилась «особиста карта» Тасіро — героя, охопленого духовною самотністю. Автор осмислює цю актуальну для суспільства проблему як покарання за свідому відмову людини від загальнолюдських ідеалів.

У романі «Людина-ящик» («Гако отоко», 1974), найпослідовніше у порівнянні з іншими витриманому в улюбленій письменницькій манері зображення взаємозв’язку вигаданого та реального світів, йдеться про людину, яка намагається сховатися від життя, від тотальної байдужості, що панує в ньому, «в ящику з гофрованого картону, який надітий на голову і доходить до пояса». Тут автор, продовжуючи художнє дослідження проблеми духовної самотності, збагачує її філософським відкриттям: врятувати Людину від цього кризового явища може лише саме Життя. У романі його уособлює образ Жінки. Саме до неї і звернені слова героя: «Єдине прохання — подай мені руку, поки ще я хочу взятий».

Роман «Ті, що ввійшли у ковчег» (інша назва — «Ковчегсакури»’— «Гакобуне сакура мару», 1984) отримав досить полярні відгуки. Писали про те, що у ньому самотність, «роз’єднаність людська» «не досліджується, не аналізується, а з самого початку постулюється». Навряд чи це справедливо. Якщо розглядати роман у контексті всієї художньої творчості письменника, то слід зазначити, що він наче «зворотним світлом» освітлює попередні. Близький до них за манерою письма, цей роман «стягує» в єдиний вузол питання, що постійно хвилюють автора. Рішення Крота, головного героя твору, не думати більше про те, кому поталанить вижити, хто гідний вижити, прийняте після усіх фантасмагоричних подій, що трапились з ним у каменоломнях Ковчега (співзвучне нав’язливим думкам Нікі з «Жінки у пісках’), відображає авторську позицію у її взаємозв’язках з певними філософськими поглядами. На запитання «У чому сенс життя?» в одному зі своїх останніх інтерв’ю 1992 р. Абе відповів: «Ніякого сенсу немає, а є лише захопливий процес його вгадування».

22 січня 1993 р. Абе помер в одній із токійських лікарень, не встигнувши закінчити роботу над черговим романом. У Японії і за кордоном він відомий не лише як прозаїк, а й як автор гротескно-фантастичних п’єс: «Полювання на рабів»(1955), «Привиди поміж нас»(1958), «Легенда про велетнів» (1960), «Фортеця» (1962), «Мужчина, який перетворився у палицю» (1969). Свої п’єси Абе ставив у створеній ним «Студії Абе».

Не все беззаперечне у творчому баченні Абе, але, як зауважив М. Федоренко, його твори «до певної міри можна вважати не просто замальовками, але монументальними полотнами епохи, що проминає».