Loading...

Твір на тему:"Чи варто коритися долі?"(варіант 2)

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Життя кожної людини складається по-різному. Часто можна почути: «Така вже доля, що тут вдієш?». Проте одні намагаються щось змінити у своєму житті, інші ж, навпаки, приймають усе таким, яким воно є, і не докладають жодних зусиль для змін. 
Чи варто коритися долі? 
Моя точка зору на цю проблему така: потрібно бути господарем свого життя, однак тим, чого змінити не можна, перейматись не варто. Зайві й беззмістовні переживання лише погіршать ситуацію.
Хоч моя думка, можливо, видається дивною, спробую підкріпити її кількома аргументами. По-перше, є в житті проблеми, вирішити які нам просто не дано. Для прикладу, смерть близької людини. Важко переоцінити трагічність даної проблеми, однак, як тут не побивайся, як не плач,  а долю не зміниш. Треба піднятися й жити далі. На згадку приходить Гриць Летючий, герой новели Василя Стефаника "Новина". Гриць не зміг змиритися зі смертю дружини. Дозволю собі застосувати тут сучасну термінологію, аби сказати, що він впав у тяжку депресію й не зміг взяти на себе опіку над двома доньками, що й обернулося вбивством однієї з них. Можливо, все було б інакше, якби Гриць зміг, як то кажуть, відпустити кохану. Живих треба цінувати й берегти, мертвих - пам'ятати.

По-друге, зациклюючись на певних нездійсненних бажаннях, ми витрачаємо купу сил та енергії, які могли б використати значно раціональніше, направивши їх в інше русло. Інколи варто не товкти воду в ступі, а покластись на долю, а там, з часом, і рішення знайдеться. Скарбниця української літератури знову приходить на допомогу. 

Згадаймо Степана Радченка, героя роману Валер'яна Підмогильного "Місто". Степан, написавши своє перше оповідання, хотів показати його відомому тоді редактору, однак той відмовився приймати юного автора, посилаючись на свою зайнятість. Степан тяжко засумував і навіть хотів порвати з літературою, однак не став зациклюватись на даному непорозумінні. З часом, юнак знову взявся за перо і став відомим письменником. Так, поклавшись на сприяння долі, Степан Радченко зумів стати шанованою людиною в літературних колах, до яких його спершу так неохоче приймали. І хоча мій життєвий досвід ще порівняно малий, хочу сказати, що сам стикався з подібними ситуаціями. Кілька років тому в моїй школі вчилась одна справді симпатична дівчина. Я довго намагався з нею познайомитись, однак вона відверто й нахабно ігнорувала мене. Пройшло півроку, і якось так сталось, що ми зовсім випадково зав'язали розмову. Зараз ми з цією дівчиною дуже хороші друзі. І мушу зазначити, що за її неприступністю ховалась справжня вірність і відданість високим ідеалам. Я вдячний долі за ті цікаві повороти, що їх вона так любить підносити нам в найнеочікуваніші моменти й щоразу під новим, але незмінно вишуканим соусом.

На завершення свого роздуму підсумую: я аж ніяк не стверджую, що треба опускати руки, якраз навпаки, боротись потрібно до останнього. От тільки коли настає те "останнє", не варто товкти головою в стіну, натомість куди краще впасти в теплі обійми старої-доброї долі й дозволити їй нести себе до світлих просторів Земель Обітованих.