Твір на тему:"Чим вражає лірика вагантів?"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Що повідомляють ваганти про себе? По-перше, що вони є бродягами. У своїх віршах ваганти виступають то як мандрівні школярі, то просто бродяги, то як потерпілі від якоїсь „життєвої бурі” – тобто суть у тім, що в них немає свого житла. Але вони не відчувають жодного дискомфорту від усвідомлення цього факту. Більше того, вони намагаються показати оточуючим, що це хай і своєрідна, але все ж таки норма життя, і вона зовсім не негативна, а швидше навпаки. Їм добре в такому непевному, невизначеному стані, і вони протиставляють його ситості і монотонності звичайного осілого життя.

Вагантам (судячи з їхніх віршів) не подобалося довго і сумлінно працювати з книгами. Їм більше до серця було веселе і розгульне проводження часу. Та у власних віршах ваганти починають суперечити самі собі: вони говорять, що прагнуть бути інтелектуалами, але не хочуть старанно займатися, вони намагаються бути часточкою студентської еліти, але не дотримуються її правил. 

Відомо, що у XII-XIII ст. воля студентів майже не обмежувалася. Вони могли вільно дискутувати на будь-яку тему і без всякого побоювання аргументувати і відстоювати свою позицію. Що ж тоді штовхало вагантів на „подвиг” бродяжництва? На це були дуже різні причини. Однією з них, як вважають дослідники, був пошук гідних вчителів. Теперішнім студентам важко собі уявити, як можна перебиратися з міста в місто, щоб вивчати різні предмети з особисто обраними вчителями. А тоді, в Середні віки, кожен університет, як правило, славився одним або кількома факультетами. А тому студенти, які хотіли отримати знання з різних сфер науки, часто навіть змушені були пересуватися від одного університету до іншого. Сучасник вагантів монах Гелінанд, котрий сам перед тим, як прийняти постриг, був вагантом, з долею гумору говорив: „Школярі навчаються благородним мистецтвам у Парижі, древнім класикам – в Орлеані, судовим кодексам – у Болоньї, демонології – в Толедо, а добрій моралі – ніде”.

Чи слід вважати лірику вагантів занадто простою, дилетантською? Звичайно ж, не варто сприймати їх твори занадто примітивно. Бо якими б шинкарськими завсідниками і вуличними бешкетниками не були ваганти, вони всі навчалися у школах, обов’язково знали латинь і вміли складати вірші латинською мовою. 
Це останнє уміння особливо важливе. Вивчення латинської мови в середні віки було не зовсім простою справою, адже вимагалося вміння не тільки читати, писати й говорити, але й складати латиною вірші – це була неодмінна частина шкільного навчання: учнів-початківців змушували складати „ритмічні” вірші, які можна було створювати на слух, а більш досвідчених – „метричні” вірші, для яких уже була потрібна неабияка начитаність і теоретичні знання. 
Так чи інакше, навіть найбільш байдужий до поезії школяр завжди мав певний досвід поєднання латинських слів у віршовані рядки і чималий запас зазубрених віршів із класиків. Звичайно, за всіх часів школяр від школяра дуже відрізнялися. І якщо навіть тисячі цих молодих середньовічних латиністів складали свої вірші лише з примусу, все одно ми можемо бути впевнені, що знаходилися десятки й таких, котрі це робили з доброї охоти і для задоволення, наслідуючи популярним взірцям. Але були, нарешті, і такі особи, які, відчувши у віршуванні власне покликання, створювали зовсім нові зразки і самі задавали тон масі наслідувачів. Тобто, значна частина віршів вагантів створювалася талановитими і професійно підготовленими авторами. 

Ми легко сприймаємо те, що латиною у Середні віки писалися літописи, наукові трактати, накази, церковна література. Але нам тяжко зрозуміти, навіщо потрібна була латинь у любовному вірші або в танцювальній пісні, – хіба що заради пародії? Це здається дивним і несподіваним.
Але насправді річ у тім, що середньовічна європейська культура була наскрізь двомовною. Люди сторіччями звикали мислити однією мовою, а писати іншою. Знання латині було першою ознакою, що відрізняла „культурну” людину від „некультурної”. Тому кожен, хто прагнув до культури, прагнув до латині. Тільки на латині могли спілкуватися в соборній школі або університеті студенти, які прийшли хто з Італії, хто з Англії, хто з Польщі.

У чому художня своєрідність поезії вагантів? Усі твори вагантів дуже музикальні – вони не тільки мають своєрідну ритміку, ліричність, але і, як вважають дослідники, виконувалися під музику, хоча мелодії до наших днів не дійшли, і залишається лише здогадуватися, якими вони були. Відомо, що багато які з цих творів писалися за взірцем церковних гімнів, але в той же час вони несуть у собі риси застільних або народних пісень. У піснях вагантів присутні вигуки, звертання, дуже часто вони за формою нагадують прохання, скаргу, іноді побудовані як діалог. Тобто твори вагантів – це приклад живого, усного мовлення, але укладеного у форму і ритм пісні або гімну.
Привертають увагу також метричні особливості вагантівської поезії, а саме – взаємодія вченої і народної поетичної традиції. Головним із віршових розмірів був для вагантів чотирьохстопний хорей. Як правило, непарні рядки не римувалися. Якщо ж два катрени об’єднувалися спільною думкою, то вони мали „наскрізну” (однакову) риму. Такий розмір був далеким нащадком народного вірша давньоримських пісень, який отримав назву „квадратного”. Проілюструємо це уривком з „Ордену вагантів”:

В орден ми приймаємо
Чесних і лукавих, (а)
Дужих, сили сповнених,
Немічних, кульгавих, (а)
Виснажених старістю,
Молодих і жвавих, (а)
До Венери жадібних
І до неї млявих. (а)

Бачимо приклад „квадратного” римування: всі парні рядки мають однакову риму. Непарні рядки позначаються буквою х (що значить „холостий” рядок, тобто такий, що не римується): хахахахаха.
Взагалі рима для середньовічної поезії була недавнім відкриттям (вона ввійшла у вживання в Х ст.). Але відродження культу античних класиків повертало багатьох поетів до неримованого вірша. Та це не стало модою для низової поезії, якою була поезія вагантів. У них рима залишилася жити й у XII і в XIII ст. У вагантівських строфах з четверними (”квадратними”) римами поети змагалися у майстерності підбирати по чотири слова на одну риму. Може, саме тому за часів вагантів у поетів з’явилося прислів’я: „У двох віршах чотиривірша поет говорить те, що хоче сказати, третій вірш приходить від його таланту, а четвертий від його бездарності”.
Про стиль вагантівських віршів можна сказати також те, що в них наявні два шари образних і фразеологічних ремінісценцій (натяків), один – з Біблії, інший – з античних поетів (Овідія, Горація та ін.). Але, на жаль, саме ця асоціативна насиченість вагантівської поезії тяжче всього утримується в перекладах, тим більше, що сучасний читач вже не володіє настільки досконало овідієвськими чи горацієвськими текстами, як середньовічна людина.

Якщо говорити про тематику віршів вагантів, то в жодному разі не можна обмежувати її піснями про гуляння, жінок і вино. Це значило б безмірно звузити кругозір творчості вагантівських поетів.
Детальний аналіз поетичної спадщини вагантів дає змогу стверджувати, що оспівування вина і принад розгульного життя займає в загальній сукупності вагантівської поезії набагато менше місця, ніж можна було б очікувати. Вчені дійшли висновку, що вино, жінки, жебрацтво – все це лише тло поезії вагантів. Несподіванкою на такому тлі можуть здатися вірші з відгуками на політичну сучасність – заклик до хрестового походу, плач про Ричарда Левине Серце, вірші про татарську навалу. Всі вони написані серйозно і чуттєво, без тіні вагантівської насмішкуватості. Бродяче життя віршотворців зробило їх природними розповсюджувачами цієї агітаційної лірики свого часу в усі кінці доступного їм світу. Цікавим (а для нас навіть дивним) явищем можна визнати також те, ваганти однаково натхненно складали як благочестиві гімни для богослужінь, так і богохульні пародії на ці ж гімни для застільних пиятик.
Відомий перекладач лірики вагантів Лев Гінзбург відзначає: „Звичайно, лірика вагантів аж ніяк не зводилася лише до оспівування шинкарського розгулу і любовних утіх, незважаючи на всю школярську браваду, закладену в багатьох віршах. Ті ж самі поети, що настільки безшабашно закликали відкинути „мотлох курних книжок”, вирватися з пилу бібліотек і відмовитися від навчання в ім’я Венери і Бахуса, були одними з найосвіченіших людей свого часу, які зберегли живий зв’язок як з античністю, так і з новітніми досягненнями філософської думки. 

У своїй творчості ваганти торкалися найсерйозніших моральних, релігійних і політичних проблем, піддаючи зухвалим нападам державу і церкву, всевладдя грошей і попрання людської гідності, догматизм і відсталість. В той же час ваганти виступали і проти знекровленої книжності, з якої вихолощене живе життя. Культ почуття невіддільний у них від культу думки, що піддавала всі явища розумовому контролю, строгій перевірці досвідом... От чому не витримує ніякої критики та точка зору, що зводить вагантів до рівня якихось бурлак, що нібито сповідали і проповідували релігію неуцтва і розпусти”. 

Практично вся поезія вагантів дійшла до нас анонімно. У цьому відношенні вона контрастує зі своєю попередницею – трубадурською поезією, в якій вірші міцно закріплені за іменами авторів, і навколо цих імен складаються легенди. Поезія трубадурів аристократична, кожен співак пишається своїм ім’ям і дуже гостро відчуває відстань між собою і своїм сусідом-поетом. Поезія вагантів, навпаки, створювалася переважно бідними людьми, які більше відчували не різницю, а спільність свого походження з такими ж, як самі, бродягами. Тому відновити імена хоча б окремих творців, що задавали тон і вели за собою наслідувачів, – для науки виявилося не так вже й просто. 

На початку XX в. В. Мейєр зумів виділити вірші Примаса Орлеанського, М. Маніціус – вірші Архіпіїта Кельнського, а трохи пізніше К. Штрекер – вірші Вальтера Шатильонского. Так з безіменного буття постали перед нами три великих імені. Але науковцям належить зробити ще значно більше. 
Складність цієї роботи полягає в особливості вагантівської віршованої продукції – їй притаманна певна одноманітність, стандартність, так звана „серійність”. Дослідники довели, що у справжніх середньовічних поетичних збірках вагантів на кожну тему (наприклад, кохання, весни, розгульного життя тощо) існували десятки віршів, які розробляли ті ж сюжети, образи, мотиви, але кожного разу в інших словах, в інших метрах, в інших епітетах і порівняннях. Але це не було ні переробками, ні наслідуванням – так відбувалися серед вагантів творчі змагання.

Вчені вважають, що „вагантівська поезія” відрізняється від „невагантівської” не стільки соціальним станом авторів, не стільки тематикою і формальними особливостями, скільки середовищем побутування. Вірші вагантів дуже швидко запам’ятовувалися, а тому індивідуальне авторство забувалося і твори ставали загальним надбанням: їх дописували, переробляли, складали на їх зразок нові поетичні рядки і навіть клали на музику.
Loading...