Loading...

Цитати друзів-шістдесятників про Василя Симоненка

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Євген Сверстюк:

«Василь був худющий і кострубатий... Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду»

«З ним не можна було сперечатися – він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато й неясно балакають, – мовчав. Уся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, що він залишив нам»

«Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом»

Борис Олійник:

«... худорлявий, середнього зросту, з помірною засмагою та по-сільському зачесаною чуприною. Коли щось і виділяло його з-поміж інших, то хіба характерне полтавське “ель” та ще іронічність (найперше стосовно себе). І прихована за цією іронічністю схильність до самоаналізу»

Олексій Дмитренко:

«Мовчазний і водночас іронічно-колючий. Худорлявий, у благенькому й вицвілому, немов розчиненому в коромислах диму, сіро-білому плащику чорночуб Василь, мав він по-чоловічому чоласте обличчя з гострими, випуклими крізь землисто-зжовклу шкіру жовнами»

Ірина Жиленко:

«...Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці і її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і – на пекучий сум – найкоротше життя»

Анатоль Перепадя згадує, як перед тим кілька тижнів поспіль щоп’ятниці збирав своїх друзів Іван Світличний, і всі вони їхали нічним потягом до Черкас, аби провідати Василя в лікарні, де доводилося себе «брати в руки», аби не видавали емоції. «...Усю розмову вів сам Василь, не втративши в своїй хворобі ні властивої йому дотепности, ні невситимої цікавости до всього, що відбувається за стінами лікарні. От тільки подих у нього був частий. Світличний привіз, пам’ятаю, якісь останні ліки проти раку, попросив сестру, щоб вона робила уколи. Але найважливіше, чого тоді потребував хворий, – це присутність друзів (ми це добре розуміли). Це була козацька смерть (13 грудня 1963 р.), і мені, авторові цих рядків, і Світличному, як він потім згадував про це не раз, відпечаталася в пам’яті Симоненкова приказка на переказувані йому в палаті літературні й політичні події: це фашизм, фашизм...». Із Симоненковими рукописами, поскладуваними до портфеля Анатоля Перепаді, поверталися вони з Іваном Світличним холодного грудневого дня 1963 року з Черкас до Києва, поховавши черкаського друга, «осиротілі невтішно і назавше».

Іван Дзюба

«Щира дружба і, сказати б, якась взаємна закоханість лучила Івана Світличного і Василя Симоненка, який зупинявся в нього під час своїх приїздів до Києва, ділився своїми творчими задумами, “начитував” на Іванів магнітофон нові поезії. Саме завдяки Світличному було збережено багато неопублікованих тоді (та й довго ще після того) творів Симоненка; саме завдяки Світличному вони знайшли шлях до “самвидаву”, а потім і на Захід».

Ще одна цікава подробиця: в тій пачці листів Симоненка, що зберігалися у Світличних, на кожному листі ліворуч зверху каліграфічним почерком поета виведено: “СЛАВА УКРАЇНІ” (зі спогадів М. Осадчого та з публікації листів В. Симоненка в «Сучасності»).