Збільшити або зменшити шрифт тексту : Бертольт Брехт — німецький драматург і поет. Отримав міжнародне визнання своєї творчості. Його вважають засновником епічного («діалектичного») театру. Член Всесвітньої Ради Миру. Міжнародна Сталінська премія «За зміцнення миру між народами».
Народився 10 лютого 1898 р. у місті Ауґсбурґ у родині заможного торгового службовця. Чотири роки навчався у народній школі, після чого вступив до гімназії. Вже у гімназійні роки вийшла перша його публікація у місцевій газеті, був надрукований вірш, підписаний «Бертхольд Ойґен». З-поміж своїх ровесників Брехт вирізнявся бунтівною вдачею. 1916 p. у гімназії, де навчався Б. Брехт, задали твір на тему, зазначену словами Горація: «Dulce et decorum est pro patria morire»(«Солодко й почесно померти за вітчизну»). Цей твір гімназисти мали писати на тлі безглуздої Першої світової війни, в яку була втягнута їхня батьківщина. Виконуючи завдання, Брехт, зокрема, висловив таку думку: «Твердження, ніби вмирати за батьківщину солодко й почесно, можна розглядати тільки як форму цілеспрямованої пропаганди. Прощаватися з життям завжди важко, як у власному ліжку, так і на полі битви, поготів, молодим людям у розквіті сил. Тільки дурні телепні можуть бути настільки марнославними, щоб говорити, ніби легко проскочити через цю темну браму, та й лише до тієї пори, доки вони впевнені, що їхній кінець ще далеко». Звісно, цей твір спровокував скандал, який мало не обернувся для юнака виключенням із гімназії. Його врятувала лише допомога викладача, який заявив, що цей проступок гімназиста-бунтаря був наслідком спричиненого війною нервового потрясіння.
Батьки могли б забезпечити синові матеріальний добробут і надійне майбутнє. Проте юного бунтівника не приваблювала роль спадкоємця батьківської справи та перспектива затишного бюргерського життя. Він обрав своєю професією медицину, яку студіював у Мюнхенському університеті. Влітку 1918 р. Брехт був мобілізований до армії. Втім, через серйозне захворювання нирок, комісія лікарів відмовилася послати його на фронт. Так студент-медик Брехт став санітаром військового шпиталю в Ауґсбурзі. Свій тодішній досвід пізнання Першої світової війни він узагальнив у вірші «Легенда про мертвого солдата». Цей твір став популярним далеко за межами рідного міста автора. Наприкінці 10-х років з’являються й перші драматичні спроби Брехта: драми «Ваал», «Барабани вночі». Невдовзі молодий митець був нагороджений престижною Кляйстівською премією. Незабаром він перебрався із затісного для нього Мюнхена до Берліна, де розпочав плідно працювати як драматург, режисер і постановник п’єс. 1924 р. Б. Брехт познайомився з талановитою актрисою Геленою Вайґель, яка стала його дружиною і найближчим помічником.Бунтівна вдача молодого Брехта давалася взнаки й у дрібницях його творчого життя. Як і дехто з німецьких авангардистів початку XX ст., він відмовився від великих літер на письмі (у німецькій мові всі іменники пишуться з великої літери), скасував знаки пунктуації, залишивши лише знак питання та — хіба що заради жарту — знак оклику. У своєму імені останню літеру «д» він змінив на «т».
Починаючи з другої половини 20-х років у творчому розвитку Брехта намічається злам. Він охоплює всі рівні його духовного життя. Брехт студіює праці К. Маркса, знаходячи в них раціонально (до того ж економічно й політично) аргументоване підґрунтя власного бунту проти капіталізму, а також позитивну, на його думку, програму перетворення суспільства й мистецтва. Він зближується з комуністичним рухом і залучається до його пропаганди, тим самим повторюючи шлях багатьох авангардистів, які починали з тотального заперечення старого світу й приходили до утвердження нового тоталітарного режиму. У цей час митець розробляє концепцію новаторської драми й успішно апробує її в низці п’єс. Б. Брехт і Г. Вайґель, що блискуче грала провідні ролі в його драмах, стають знаменитостями.
1933 р. змусив митця покинути «коричневу» батьківщину. Розпочався період еміграції, що тривав довгих п’ятнадцять років. У нацистській Німеччині ім’я Брехта потрапило до «чорного списку». Постановка його п’єс була заборонена, а його книжки публічно спалювалися на центральних площах німецьких міст. 1935 р. рішенням гітлерівського уряду драматурга було позбавлено Німецького громадянства.
Після поспішного від’їзду Брехтп за кордон стало відомо про намір Нацистів захопити його дворічну доньку, яку з міркувань безпеки бу-ло залишено в діда в Ауґсбурзі. У такий спосіб нацисти намагалися змусити Брехта та Вайґель повернутися до Німеччини й припинити антифашистську діяльність за кордоном. З допомогою однієї англійки, що була співробітницею благодійної установи і з ентузіазмом відгукнулася на прохання допомогти людям, яких переслідують Гітлерівці, дівчинка була таємно вивезена з Аугсбурга.
Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Зростає кількість його прихильників; його п’єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск. Адже датські нацисти час від часу публікують списки з іменами найвідоміших емігрантів, а датська поліція постійно інформує про них нацистську службу безпеки й закордонний відділ гестапо. У перший же місяць свого перебування в Данії Брехт довідався з газет, що датчани передали німецькій поліції активіста комуністичної партії Німеччини Функе, хоча й знали, що на батьківщині він відразу ж потрапить до концтабору. До того ж, як і інші емігранти, Брехт був змушений дати письмову обіцянку не долучатися до будь-якої політичної діяльності. Одне слово, у передвоєнній Європі він аж ніяк не почував себе захищеним та вільним.
Двічі упродовж 30-х років Б. Брехт відвідав Москву, де як член редколегії залучився разом із Л. Фейхтванґером до видання німецького часопису «Дас Ворт». Утім, попри свою «прокомуністичну» орієнтацію, місцем свого подальшого перебування він обрав не Радянський Союз, а США. Тут Брехт продовжує інтенсивно працювати — і як драматург, і як кіносценарист, і як режисер-постановник. Проте умов для повноцінної творчої реалізації в Америці він не мав, адже був тут маловідомим драматургом, до того ж — підозрілим через свої симпатії до комуністичного руху. Деякий час Брехт працював для Голлівуда, однак так і не вписався у тодішню американську кіноіндустрію, що, намагаючись задовольнити потреби масової аудиторії, орієнтувалася насамперед на виробництво сенсаційних бойовиків. Один із брехтівських сценаріїв був брутально спотворений. Обурений драматург розірвав взаємини з фірмою, перекривши собі шляхи до участі в інших, цікавих для нього кшопроектах. За шість років перебування і Америці з’явилося лише кілька його публікацій у газетах ті журналах. Жодної книжки Брехт тут не видав.
У цей час він передруковував свої вірші на машинці, зшивав уі збірки й розсилав друзям. Надсилаючи один із таких зошитів. БрехЗ із сумним гумором пояснив адресату: «Я дещо соромлюся того, що не можу подарувати їх вам надрукованими, але доводиться миритися із цим поверненням до раннього середньовіччя».Неприємні враження від життя в Америці не могли розвіяти ані вечір творчості письменника, влаштований його1] друзями в одному з найбільших концертних залів Нью-Йорка, ані вистави кількох його п’єс. Зрештою, Брехт підпав під чергову хвилю «полювання на відьом»: в Америці розпочалася кампанія переслідування осіб, що підозрювалися у зв’язках із комуністами. У вересні 1947 р. його викликали на допит у комісію конгресу, що було тривожним сигналом, — надалі’ залишатися в цій країні було вкрай небезпечно. 30 жовтня 1947 p. Головний слідчий комісії — енергійний і наполегливий Стріплінґ, який звик викривати, дошкуляти запитаннями, провокувати допитуваних на «ображення конгресу». Крім нього, у допиті беруть участь перекладач і два адвокати. Брехт люб’язно вітається. Конгресмени зацікавлено дивляться на нього. Такого дивного суб’єкта вони ще не бачили. Сіра куртка, залізні окуляри, погано виголений, говорить англійською з незвично різким акцентом, постійно переходячи на німецьку; старомодно чемний і на кожне запитання відповідає надто докладно й серйозно. Одне слово, дивак. Та й зрозуміло: пише віршики, п’єси, мабуть, заробляє небагато, до того ж емігрант із Німеччини — є від чого вдатися до чудацтв…
Стріплінґ насідає — хіба містер Брехт не писав революційних віршів, п’єс та інших творів? Він відповідає спокійно й детально. Як противник Гітлера і його режиму, він писав так, аби сприяти падінню цього режиму, і це, звісно, можна вважати рево-Вюційною спрямованістю. Голова стримує слідчого. Не можна Осуджувати людину за те, що вона виступала проти держави, І якою Америка воювала і ще досі не встановила мирних відносин.Стріплінґ запитує про п’єсу «Надзвичайна міра», адже вона є явно комуністичною. Брехт докладно пояснює, що це п’єса «повчальна», заснована на давній японській релігійній драмі. Замість «Надзвичайної міри» він починає переказувати фабулу іншої повчальної п’єси. Стріплінґ не помічає підміни… Брехт змінює кінець п’єси й починає розлого тлумачити її нміст. Він доводить, що це все ж таки антигітлерівська п’єса. Стріплінґ намагається виявити суперечності у відповідях Брехта, але той так старається розтлумачити все це голові й перекладачеві, який весь час має допомагати, позаяк допитуваний забуває і плутає англійські слова. Він так захоплено й розлого розмірковує про давньояпонський театр і загальні проблеми мистецтва, що всі члени комісії втомлюються від нудних, на їхній погляд, філософських мудрувань. Добродушний і балакливий дивак починає їм подобатися. Він так кумедно несе цю наукову нісенітницю, яка здається йому важливою, так кумедно плутається в англійських фразах, перемішуючи їх з німецькими словами: не дивно, що публіка весь час хихоче…
Тим часом Стріплінґ не здається. Він цитує вірші з п’єси Мати», інсценізованої Брехтом за романом Горького. Це ж явно революційні, комуністичні пісні, і музику до них написав комуніст Айслер.
Брехт вже остаточно зрозумів, у чому його намагаються звинуватити. По виразу обличчя Стріплінґа він бачить, що той думає, ніби розіграв козирну карту… Тому Брехт починає детально говорити про вірші… Докладно й палко він пояснює, чому наведені Стріплінґом цитати є невірними. Це ж погані переклади. Він втягує перекладача у детальне обговорення окремих слів і зворотів. Репортери у залі голосно регочуть. Голова поспіхом дякує містеру Брехту за відвертість і добру волю й закінчує засідання…
За кілька днів після допиту, набивши кишені мікрофільмами з рукописами, Брехт разом із дружиною та донькою від’їжджають до Швейцарії, де вони проживуть ще кілька місяців перед поверненням до Німеччини.
Безперечно, будь-яку п’єсу краще один раз побачити на кону, ніж кілька разів прочитати вдома. Тим більше, якщо це -п’єса Брехта. Поготів, якщо вона поставлена відповідно до його режисерської «моделі», що охоплює мізансцени, деталі сценічного освітлення тощо. Втім, якщо немає можливості подивитися вистави за творами цього драматурга, яскраве уявлення про його художній світ можна скласти й у процесі читання його найвдаліших драм. Зокрема, п’єси «Життя Ґалілея», що й сьогодні успішно ставиться на сцені. Задум п’єси кілька разів зазнавав суттєвої корекції. Остання редакція твору була зроблена автором з огляду на відкриття ядерної зброї, яке спричинило загрозу самознищення людства (образ Ґалілея був, за задумом Брехта, алегорією фізиків, що створили атомну бомбу). Отже, у драмі про великого вченого, який жив і працював кілька століть тому, драматург — знову ж Таки в інакомовній формі — порушив нагальну проблему відповідальності науки за її відкриття та долю людства.
Постать Ґалілея приваблювала Брехта з різних боків: і як образ революціонера у науці, що перевернув віковічні уявлення про світобудову, і як образ інтелектуала-матеріаліста, що звик покладатися на можливості власного розуму й прагнув своїми науковими відкриттями просвіщати людство. Не важко помітити «тематичну» паралель між брехтівським Ґалілеєм, який під тиском інквізиції зрікся своїх ідей, та булгаковським майстром, котрого газетне цькування підштовхнуло до спалення роману про Єшуа. Зображаючи вагання Ґалілея між жертовним служінням власній науковій творчості та недостойною капітуляцією перед владою, Брехт спонукає глядачів замислитися над складними моральними питаннями. Як, перебуваючи під тотальним контролем цензури, творча особистість може робити справу свого життя? Що краще: героїчно загинути заради вірності своїм ідеям і тим обірвати науковий пошук, що просуває людство вперед, чи заплямувати себе публічним зреченням власних відкриттів і при цьому хоч потайки продовжувати свою справу? Хто кине камінь у генія за те, що він змушений існувати в умовах, коли вчинено замах не тільки на свободу творчості, а й на саме його життя? І разом з тим: чи можна пробачити відступництво від істини, творчості, власного «я»?
Текст драми насичений дотепними виблискуваннями «ефекту очуження»: це і яблуко із встромленою в нього тріскою, що символізує землю ; людиною на п поверхні, і маски німці та голуба на обличчях отців-інквізнторів та багато іншого. Вражає багата афоризмами мова драми. Деякі з влучних брехтівських висловів давно увійшли до словника інтелігенції. Зокрема такий: «Нещасна та країна, що потребує героїв».
Свежие комментарии