Проблема «нерівності душ» у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення — він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:

Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,
ЇЇ піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша, —

заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
Він, — каже, — хитрий, — каже, — потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б'є.
Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.
Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
Що в мене часом думка промайне:

Чи, може, він щось має проти мене,
Чи, може, він ненавидить мене?
То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де —
Так наче вдарить блискавкою в душу
І знов спокійно очі відведе.

Стосунки Марусі та Івана Іскри — одна 3 найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не в змозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:

І я тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змови і сватів.
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:

Ми з нею рідні, ми одного кореня.
Мабуть один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
І матері посивіли од сліз.
Ми з нею діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.

Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:

Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:
Мене, Іване, — отаку понівечену?
Мене, Іване, — отаку гірку?
Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

Ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя — руйновище любові,

Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей — розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу — вона .відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину:

Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду — пом'яну добром.
Кирея з вильотами чорна
В останній раз майнула за бугром.

Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.
Loading...