Твір на тему:«Ця дівчина не просто так, Маруся»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Бувають, може, й кращі голоси, але 
такого другого немає! 
Ліна Костенко. Маруся Чурай 

Роман у віршах «Маруся Чурай» написаний за мотивами народної пісні «Ой, не ходи, Грицю...», однак, як це часто буває, літературний варіант сюжету настільки глибший, що навіть не може бути порівнюваний із своїм народнопоетичним джерелом. За мотивами згаданої пісні не вперше було написано літературний твір. Згадаймо, наприклад, твір Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», який теж є високохудожньою інтерпретацією народного сюжету. 

Ліна Костенко значно поглиблює сюжетну канву відомої багатьом народної пісні, розглядаючи ситуацію не просто як протистояння вірності і невірності в коханні, а як проблему протистояння талановитого митця і суспільства, конфлікту духовної вищості та ницості приземлених інтересів більшості. 

Твір цілком побудований на антитезі, тому й підкреслюється, що «Чураївські голови — на палях, а Вишняківські голови — на плечах», бо одні живуть високими помислами, не знають зради, а другі пристосовуються до будь-яких умов у пошуках своєї вигоди. Це протистояння двох способів життя і є причиною глибокої трагедії Гриця і Марусі, адже один не зміг піднятися до рівня своєї коханої і мусив померти неславно, а дівчина померла разом з коханим, бо мала цільну душу. Отже, ми говоримо не просто про соціальну нерівність між людьми, підґрунтя трагедії набагато глибше, протистоять одна одній дві душі, оскільки трагедія зрадженого кохання визріває з нерівності душ Марусі й Гриця, і в цьому ми можемо провести паралель з образами «Лісової пісні» Лесі Українки. 

Маруся, як і Мавка, живе в світі ідеального, у світі любові, творчості, пісні, вічних цінностей, а Гриць приземлений, земний: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Маруся — тонка поетична натура, дитя любові, яка сформувалася в атмосфері гармонійних стосунків батька і матері, в умовах гармонійного розвитку духовних потреб особистості. Тому її душа не сприймає роздвоєності, зради: 

Я зроду не співала на два криласи, 
мені було це важко зрозуміть. 

Саме з любові дівчина творила пісню, народжуючи її своїм прекрасним серцем. І можна було б сказати про любов, яка окрилила пісню Марусі тими словами, які виголосила на суді Ящиха: 

Любов — це, люди, діло неосудне. 
По всі віки. Во вік віків. Амінь. 

Навіть після зради й смерті Гриця, перед власною стратою, Маруся розуміє, що несе ще у своєму серці кохання, шо не зрадила коханого, навіть і мертвого: 

А найстрашніше, що пече, як жога, 
перевертає душу від жалю: 
невірного, брехливого, чужого, 
огидного, — а я ж його люблю! 

Гриць же, хоч і намагається, як Лукаш у «Лісовій пісні», піднятися над буденним життям, однак все ж таки глибоко в ньому закорінений, настільки глибоко, що зраджує своє кохання, себе самого, Марусю, тому і йде із життя, що стало нестерпним. Мотив зради відіграє в романі велику роль, виступаючи своєрідним лакмусовим папірцем, що вивіряє душевну вартість кожного, не тільки Гриця і Марусі. Адже досить багато людей на суді задіяно в цьому конфлікті. І найважливішим акордом звучать, мабуть, такі слова: 

Що ж це виходить? Зрадити в житті 
державу — злочин, а людину — можна?! 

Так, не можна зраджувати людину. Це є не менший злочин, ніж зрада країні, оскільки саме зрада і душевна ницість нищать і поглинають творчу силу людини, позбавляючи її, як Марусю, голосу й пісні. Неначе зраджена Мавка, вона теж стає тільки тінню людини: 

А що скажу? 
Свою пригаслу душу 
чи донесу, як свічечку, на Страсть? 
Бог знає все. А батюшці байдуже. 
Хіба він правду Богу передасть? 

Останній розділ роману має глибоко символічну назву — «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Марусине життя втратило свій сенс у той момент, коли вона дізналася про зраду Гриця. Однак надзвичайно сильний душевний біль немов виніс дівчину за межі звичайної реальності, вона перебуває в надреальному хронотопі (часопросторі). Маруся не хоче жити, однак лишається живою тричі (дуже символічне число!), оскільки її душевне воскресіння було неможливе без очищення. І в цьому слід провести паралель з образом Мавки, яка теж пройшла очищення через оніміння. І тільки дійшовши до всепрощення, Маруся змогла ожити серцем і заспівати. Пісня стає ознакою духовного життя, як музика стала для Мавки джерелом одухотворення. 

Але значення образу Марусі Чурай не тільки в тому, що вона є втіленням душевної краси, духовності, чистоти й щирості, прекрасного людського кохання. Мабуть, найточніше значення легендарної постаті Марусі Чурай для українського народу виразив у романі Іван Іскра: 

Ця дівчина не просто так, Маруся. 
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. 
Коли в похід виходила батава, 
її піснями плакала Полтава. 
Що нам було потрібно на війні? 
Шаблі, знамена і її пісні. 

І далі Іскра висловлює, мабуть, те, що боліло Ліні Костенко найбільше, їй, поету-шістдесятнику, представниці гнобленого покоління українських митців, сучасниці мученого в таборах Стуса, очевидиці нищення цілої когорти поетів і прозаїків, хотілося, здається, крикнути на весь світ: 

Людей такого рідкісного дару 
хоч трохи, люди, треба берегти! 

Чи не задля цих зболених рядків і взялася поетеса розроблювати відомий у фольклорі сюжет? Чи не найголовнішим є у романі те, що «німа од самоти» на суді Маруся зі своїм коханням і піснями абсолютно не вписувалася в буденні уявлення майже усіх оточуючих, що сила її почуттів зовсім не відповідала створеним колись законам, та й сама Маруся стала абсолютно чужою будь-яким законам життя і суспільства. Вона перевищила ці закони моральністю своєї душі, перейшла за межі реальності, стала «голосом України».
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Loading...